Розділ 24. Опівнічні пакти та дзеркало Наві

Ніч огорнула білокам’яний палац в Іскоростені глухою, непроникною темінню. Тихо рипнули двері, і тінь Полуночниці без звуку прослизнула до кімнати Святослава. Сон не йшов до вовкулаки; він сидів на лаві, вдивляючись у темне вікно, коли Лютава, матеріалізувавшись із нічного мороку, сіла поруч.

Її очі світилися слабким срібним світлом, а голос, коли вона заговорила, звучав тихо, але вагомо — прадавньою, заповідною мовою їхнього магічного роду:

— Чи віриш ти, Святославе, у діло сеє? — прошепотіла вона, заглядаючи йому в обличчя. — Аз бо знаю силу Павучої Матері, прислуговувала їй віками й відаю міцно: такі стародавні сутності, як Ледея, нічого без таємного умислу не чинять. Гряде велике лихо, і ми в нім — лише тріски у вирі. Отрок людський засліплений надією, але ти... чи певен ти, що живими з тракту Чернігівського та Київського вийдемо?

Святослав важко зітхнув, повернувши до неї обличчя. Його карі очі були спокійними, позбавленими колишньої звірячої люті, але в них застигла залізна рішучість:

— Немає у нас іншого шляху, Лютаво, — так само прадавнім говором відповів парубок. — Позаду мене — попіл роду мого, попереду — темрява богів. Ані мені в бір рідний вороття нема, ані вам безпеки під стріхою шинку. Жити чи загинути — єдиний у нас вибір лишився, і шлях цей — єдине вікно врятування. Поки межа тримає договір, мусимо йти за Моровицею, бо інакше — смерть усім нам прямо тут, під її білими стінами.

Лютава мовчки схилила голову, приймаючи його логіку, і її тонка долоня м'яко лягла на його плече, скріплюючи цей нічний пакт єднання.

У сусідній кімнаті Ярослав обіймав Бажану, дивлячись на зорі, що всіяли чорне небо над Поліссям. Напруга останніх днів нарешті відпустила його, поступившись місцем палкому, чистому спокою.

— Уявляєш, Бажано? — тихо заговорив він сучасною мовою, перебираючи пасма її лісового волосся. — Це ж ідеальний розклад. Мені не доведеться обирати між твоїм світом і моїм. Я зможу закрити всі свої справи там, повернутися до звичного життя, але водночас — у будь-який момент прийти сюди, до тебе. Ми побудуємо свій власний міст між світами. Все буде добре, чуєш? Ми зможемо бути разом. завжди.

Бажана підвела голову, заглядаючи йому в очі з ніжною, сумною посмішкою:

— Я вельми рада, мій Яро... Серце моє тануло від думки, що ти зникнеш за своєю невидимою межею, лишивши мені тільки спогади та перламутрове намисто. Знаєш... я навіть думала про те, щоб піти за тобою назовсім. Залишити Яв, забути про свій бір і оселитися в твоєму майбутньому світі, якщо Ледея відкриє браму...

Вона на мить замовкла, міцніше стиснувши його руку, і обоє вони враз затихли, розуміючи невисловлену правду. Ярослав сумно зітхнув. Його раціональний мозок чітко розумів: це майже неможливо. За його розповідями, сучасний світ залізобетону, Firewall-протоколів та сухих цифр був абсолютно ворожим до прадавньої магії. Лісова діва просто згасла б у міському смогу без свого коріння, а люди сприйняли б її як небезпечний системний збій, чужорідний елемент у програмі.

— Мій світ не зрозуміє тебе, Бажано, — тихо визнав Ярослав. — Там немає місця для магії лісових дів. Вони спробують розкласти твою силу на атоми й коди...

— Знаю, — прошепотіла вона, притуляючись до його щоки. — Тому контракт Ледеї — се наше єдине спасіння. Якщо ми пройдемо Київ і Бакоту, якщо встоїмо... Яро, коли все скінчиться, чи візьмеш ти мене за дружину за своїм людським звичаєм? Поберемося по правді, щоб ні духи, ні люди не могли нас розлучити?

— Обов'язково поберемося, — гаряче відповів Ярослав, цілуючи її в губи. — Я пропишу цей контракт на все життя. Ми пройдемо цей квест, обіцяю тобі.

Обійми стали міцнішими, і ніч знову сховала їх від страхів майбутнього дорожнього тракту, даруючи солодкі миті єднання.

А на горішньому поверсі палацу, у зачиненій світлиці, панував крижаний спокій. Моровиця стояла перед великим срібним тазом, наповненим джерельною водою. Свічки навколо не горіли, але вода в чаші слабко пульсувала потойбічним, зеленкуватим світлом Наві.

Ледея повільно провела рукою над водною гладдю, і по дзеркалу пішли дрібні зморшки. З глибини чаші почувся глухий, ледве помітний шепіт — слова того, з ким вона розмовляла, були приховані від цього світу, але відповіді самої богині звучали чітко, лунко ріжучи нічну тишу:

— Так... — повільно мовила Ледея, і її майже прозорі блакитні очі спалахнули прадавньою силою. — Все іде за наміченим. Вони погодилися.

Вода знову затріпотіла, доносячи нерозбірливу мить потойбічного запиту.

— Так, я буду в Києві через декілька днів, — холодно посміхнулася Моровиця, поправляючи біле пасмо волосся. — Маршрут безпечний. Вони ведуть мене, ніхто серед сіверян чи полян не знає мого імені.

Черговий німий спалах у чаші змусив її посмішку стати ще ширшою, аж до легкого оскалу.

— Так... Ми зустрінемося в умовленому місці, — підсумувала богиня мору, і її голос налився залізним торжеством. — Все готово для великої гри. Я знайшла те, що шукала. На ранок виступаємо.

Вона різко змахнула рукою, і вода в чаші миттєво згасла, перетворившись на звичайну, темну нічну рідину. Контракт було активовано з обох боків межі.