Розділ 23. Маршрут Ледеї

Ранок у білокам'яному палаці почався з м'якого світла, що пробивалося крізь важкі завіси. Бажана прокинулася першою. Вона лагідно торкнулася плеча Ярослава, змушуючи його повернутися до реальності.

— Яро, прокидайся, — тихо мовила дівчина, допомагаючи йому розправити комір срібної сорочки. — Тобі пора збиратися на сніданок. Іди і дізнайся нарешті, що від тебе хоче ця господиня. Ми мусимо розуміти, з чим маємо справу.

Ярослав кивнув, умився крижаною водою з мідного глека й застебнув пояс. Щойно він закінчив, у двері коротко постукали. На порозі стояла знайома бліда служниця-Лихоманиця. Без зайвих слів вона розвернулася і повела його вже вивченими коридорами до сонячної їдальні.

Білява господиня чекала на нього в тому ж кріслі. Одягнена в біле, вона здавалася частиною ранкового марева.

— Гой єси, Ярославе, — приязно посміхнулася вона, вказуючи на таріль із гарячими калачами та медом. — Сідай.

— Доброго ранку, — стримано відповів Яр, опускаючись навпроти. — Я готовий слухати умови вашого контракту.

Жінка неспішно відпила з кубка і сперлася ліктями на стіл.

— Контракт дуже простий, чистокровний. Ти і твої друзі станете моїми супутниками. Ви повинні відвести мене в місто Бакота, що на Поділлі. Але шлях наш не буде прямим. Обов'язкова умова — спочатку ми заїжджаємо в Київ. З Києва вирушаємо на північ, у Турів, що на Поліссі, і вже звідти повертаємо на південь, до Бакоти.

Ярослав насупився, подумки вибудовуючи цей дивний, нелогічний зигзаг на карті. Оптимізацією маршруту тут і не пахло.

— І головне, — продовжила білявка, і її блакитні очі звузилися. — Мандрувати ми маємо так, щоб ніхто — ні люди, ні духи, ні слуги інших сил — не впізнав мене. Для всіх я буду просто вашою супутницею. Чиста анонімність.

Ярослав відклав ложку. Внутрішній аналітик вимагав прояснення головних змінних.

— Щоб ми підписалися на це, мені потрібні дві речі. По-перше, назвіться. Ми не можемо везти супутницю такого рівня, не знаючи, хто вона і чому її всі шукають. По-друге, яка наша нагорода? Що отримаю я? 

Дівчина тихо засміялася, і від цього звуку срібний посуд на столі ледве чутно задзвенів.

— Що ж, по честі просиш. Можеш називати мене Ледея. Це моє ім'я, яке я мала ще до того, як стала однією із найстарших сутностей цієї землі. Зараз же ваш світ знає мене під іншим іменем. Я — Моровиця.

Ярослав відчув, як усередині щось обірвалося. Прогнози Лютави виявилися абсолютно точними. Вони влізли в систему найвищого рівня небезпеки — до самої богині епідемій та смертного мору.

— Я так розумію, варіанту натиснути «скасувати» і відмовитися в нас немає? — прямо запитав він.

— Розумний хлопець, — посміхнулася Ледея. — Так, немає. Або ви приймаєте умови, або залишаєтеся тут назавжди. Але послухай про нагороду, чистокровний. Вона варта цього ризику.

Вона подалася вперед, і її крижаний подих торкнувся обличчя Ярослава.

— Я не просто проведу тебе в Хрещену Русь, до твого дому. Оскільки я — володарка мору, моя магія вільно ходить крізь межі, збираючи данину. Якщо ти виконаєш договір, я дам тобі право подорожувати. Ти зможеш проходити з Яві в свій світ і повертатися назад тоді, коли сам забажаєш. 

Ярослав застиг. Це було набагато більше, ніж він взагалі наважувався просити у богів. Можливість повернутися до своєї роботи, батьків і комфорту, але водночас — не розставатися з Бажаною та друзями, які навряд чи змогли б адаптуватися в його технологічному майбутньому. Це був ідеальний win-win.

— Мені потрібен час на роздуми, — впоравшись із емоціями, чітко сказав Яр. — Я мушу порадитися з командою.

— Іди, — великодушно дозволила Моровиця. — Чекатиму відповіді.

У своїй кімнаті Ярослав застав усіх у зборі. Бажана нервово ходила від стіни до стіни, Святослав чистив свій ніж, а Лютава сиділа в найтемнішому кутку. Коли Яр переповів їм умови Ледеї, в кімнаті піднявся галас.

— Київ, Турів, Бакота... — Бажана задумливо покрутила перламутрове намисто. — Це довга дорога через усю Яв. Але якщо вона дасть тобі можливість ходити між світами — я згодна, Яро. Я піду з тобою хоч на край землі.

— Я теж згоден, — кивнув Святослав, розминаючи могутні плечі. — Мені все одно немає куди повертатися, а в дорозі моя сила знадобиться.

Лютава лише похмуро зітхнула: — Якщо це сама Моровиця, у нас дійсно немає вибору. Доведеться грати в її хованки.

— Але зачекай, Ярославе, — раптом підвів голову Святослав. — Твій логічний розум не зачепився за головне? Чому саме так? Чому велика богиня змушена ховатися, мандрувати тихо і просити захисту у нас, простих духів та вовкулаки? Від кого вона тікає?

Ярослав раптово підвис. Процесор у голові видав порожнечу — Моровиця на це питання так і не відповіла, забанивши тему на самому початку.

«Критична помилка, — зафіксував хлопець у думках. — Треба обов'язково вибити цю інформацію. Пропишу собі нагадування в логах — запитати про це на вечері».

Решту дня вони провели за розрахунками подорожі: обговорювали, де дістати коней, як непомітно пройти застави в Києві, що саме їм доведеться робити в княжому місті та які запаси їжі потрібні на Чернігівському тракті.

Увечері Ярослав знову сів за стіл навпроти Ледеї. Свічки мірно плавилися, кидаючи довгі тіні на білі стіни їдальні.

— Моя команда приймає умови контракту, — сказав він, дивлячись, як богиня наливає звар. — На ранок ми готові рушати. Але в мене залишився один незакритий таск. Чому ніхто в Яві не повинен знати, що ти мандруєш з нами? Хто нападає на твій слід, Ледеє?

Моровиця повільно відклала свій кубок. Її красиве, але крижане обличчя на мить позбулося будь-яких емоцій. Вона повільно піднесла тонку, білу суху руку до губ і просто приклала вказівний палець до лінії рота, закликаючи до тиші.

— Це не твого ума справа, чистокровний, — пролунав її голос, від якого свічки в секунду витяглися й загорілися синім полум'ям. — Не лізь у логіку богів, бо зламаєш свій людський розум. Твоє діло — вести воза і мовчати. Збирайте речі. Ми відправляємося на ранок, з першим променем сонця.