Розділ 21. Коростенська пастка

Антипко впевнено веров нічним містом, швидко петляючи темними, закрученими провулками Високого району. Чернігів у цей час здавався вимерлим, лише руни на кам’яних стінах будинків блідо пульсували синім світлом. Повітря ставало все холоднішим, а тиша — глибокою і зловісною.

— Ще кілька хвилин, Славе... — ледь чутно, самим подихом прошепотіла Лютава, порівнявшись із вовкулакою. Її очі вже починали наливатися нічним мороком. — Рівно о півночі я увійду в повну силу Полуночниці. Мій час настане, і тоді я зможу виставити захисні тенета. Я зможу нас захистити, тільки тримайтеся разом...

Проте система дала збій раніше, ніж оновився таймер.

В одному з глухих, затиснутих між високими кам’яницями провулків шлях їм раптово перегородили. З нічних тіней, наче з самого повітря, виткалися кілька високих, блідих жінок у довгих сніжно-білих сорочках. Вони стояли мовчки, перекриваючи всі виходи. На їхніх красивих, але мертвено-холодних обличчях застигли однакові, страшні, витягнуті посмішки. Ярослав миттєво впізнав цей вираз — так посміхалася Полудниця на полі.

— Гой єси, подорожні, — проскрипіла одна з них, і від її голосу стіни провулка вкрилися памороззю. — Господиня зачекалася на вас. Час іти.

Святослав смикнувся був уперед, намагаючись намацати всередині звичну вовчу лють, але ритуал Рожаниці тримав його єство в залізних лещатах — дика сила звіра більше не підкорялася йому за першим покликом. Лютава викинула руки вперед, намагаючись сплести нитки таємниць, але бліді жінки просто змахнули руками в унісон.

Простір навколо Ярослава шалено закрутився, звуки міста зникли, і світ для всієї команди миттєво затух, занурившись у глибоку, холодну темряву.

Наступного ранку Ярослав прокинувся ривком, важко хапаючи ротом повітря. Він лежав на розкішному ліжку, застеленому м'якими шовковими простирадлами, посеред величезної, світлої кімнати. Навколо панувала тиша, а крізь великі вікна пробивалося яскраве сонячне світло.

Хлопець підірвався з ліжка в повній паніці. Його логічні схеми вибили критичну помилку: він не знав координат цієї локації, не розумів, де він опинився і що сталося з його командою. Ярослав кинувся до важких дубових дверей, але не встиг торкнутися ручки — вони повільно відчинилися самі.

До кімнати зайшла одна з учорашніх блідих жінок. У руках вона тримала оберемок розкішного старовинного одягу — сорочку з найтоншого білого льону, розшиту срібними нитками, та темні оксамитові порти.

— Тобі треба зібратися до сніданку, отроче, — спокійно, позбавленим емоцій голосом мовила служниця, кладучи речі на лаву. — Господиня чекає на тебе.

— Де я?! — зло крикнув Ярослав, роблячи крок до неї. Його голос тремтів від люті та прихованого страху. — Що взагалі відбувається? Де мої друзі? Де Бажана?!

Служниця навіть оком не моргнула. Вона застигла біля дверей, наче кам'яна статуя, і мовчки чекала, поки хлопець перевдягнеться. Ярослав зрозумів, що влаштовувати допит боту немає сенсу. Сціпивши зуби, він швидко скинув свої сучасні джинси та худі, вдягнув запропонований старовинний одяг і кивнув:

— Гаразд. Веди.

Жінка мовчки повернулася і повела його довгими, величними коридорами будинку. Стіни тут були витесані з білого каменю, а на підлозі лежали дорогі хутряні килими. Невдовзі вони увійшли до просторої, залитої сонцем їдальні.

Посеред кімнати стояв великий стіл, накритий лише на дві персони. На срібних тарілях лежали свіжі фрукти, запечена риба та дорогі калачі. А на чолі столу його чекала вона.

Та сама білява дівчина з крижаними, майже прозорими блакитними очима, яку Святослав зустрів біля будинку Рожаниці. Сьогодні її розкішне біле волосся було розпущене, а довга сорочка виблискувала сріблом у променях сонця. Вона прихильно посміхнулася Ярославу і вказала рукою на вільне крісло навпроти:

— Сідай, Ярославе. Підкріпи сили з дороги.

Ярослав не сів. Він уперся долонями в край столу, дивлячись прямо в її крижані зіниці.

— Де я перебуваю? — чітко, карбуючи кожне слово, запитав він. — І де мої друзі? Я не зроблю ні кроку і нічого не з'їм, поки не дізнаюся, де Бажана, Лютава і Слав.

Дівчина повільно відпила з кубка якийсь прозорий напій, не зводячи з нього погляду.

— Вони в безпеці, чужинцю. І вони тут, у цьому ж будинку. А місто се — Іскоростень. Тут знаходяться мої прадавні володіння, моя заповідна земля.

Ярослав подумки спробував прорахувати географію: Іскоростень — це ж величезна відстань від Чернігова! Їх перекинули сюди за одну ніч, миттєвим магічним портом. Локація змінилася кардинально.

— Якщо вони тут, чому стіл накритий на двох? — наполегливо запитав Яр. — Я хочу бачити Бажану.

— Вони поїдять у своїх кімнатах, Ярославе, — спокійно, але з залізними нотками в голосі відповіла білявка. — Їм нічого не загрожує, не переживай так. Ти зустрінешся з ними одразу після нашого сніданку. А зараз — сідай. Мені вельми кортить поговорити з тобою.

Ярослав важко зітхнув і нарешті опустився в крісло. Сперечатися з сутністю такого рівня на її території було нераціонально.

— Про що нам говорити? — хмуро запитав він.

— О, про тебе, чистокровний, — її прозорі очі звузилися, ловлячи сонячні відблиски. — Я вельми давно не бачила в цих землях справжніх людей, у чиїх жилах немає жодної краплі нашої крові. Коли моя Полудниця принесла мені звістку з дальніх піль і розповіла про тебе... я була дуже зацікавлена. Справжній смертний із того боку межі, який шукає шлях назад... Се велика рідкість у наші дні.

Вона подалася вперед, і Ярослав відчув, як від її руху по кімнаті пройшла хвиля сухого, смертельного холоду.

— Тому в мене є для вас пропозиція, подорожні. Я пропоную вам усім залишитися тут, у моєму палаці в Іскоростені. Погостювати в мене, пожити в розкоші, під моїм особистим захистом. Тут вам ніхто не зашкодить — ні слуги Наві, ні діти темних богів.

Ярослав примружився, миттєво шукаючи підвох у цьому новому «серверному контракті»: