Розділ 20. Біляве марево та Антипків страх

Вечір Чернігова наливався важким, смоляним мороком. Святослав вирушив до будинку Матері Потерчат, і кожен крок давався йому важко, наче він ішов на власну кару.

У великій світлиці Рожаниця зустріла його мовчки. Вона вказала парубку на центр кола, викладеного гострими річковими каменями. Коли Слав сів, богиня піднесла руки, і з її пальців хлинуло чисте, сліпуче срібне світло.

Але замість миттєвого полегшення Святослава прошив дикий, пекельний біль.

Парубок вигнувся дугою, його пальці судорожно впилися в кам'яну долівку, ламаючи нігті. Всередині нього підняв голову Вовк — прадавній, залісний звір, який зачув смертельну загрозу своїй волі. У чорному просторі заплющених очей Слав чітко бачив його: величезного, з кривавою пащею та жовтими вогнями замість зіниць. Звір лютував. Він рвав залізні протоколи богині, чіплявся кігтями за душу Славкові й гарчав, посилаючи в мозок видіння тієї страшної ночі: кров на стінах, розірване горло матері, крики молодших братів...

— Стримуй його, отроче! — суворо крикнула Рожаниця, і її симетричне обличчя напружилося від зусилля. — Якщо віддаси йому розум зараз — згориш!

Святославу здавалося, що його кістки переламуються і зростаються заново. На кривавих терезах його свідомості застиг найстрашніший вибір: залишитися вбивцею чи назавжди стерти частину себе. Разом із волею звіра зникала його дика сила, його лісове єство. На мить парубка пройняв тваринний страх: «А хто я без нього? Що від мене залишиться, якщо богиня випалить вовка?»

Він боявся втратити себе, перетворитися на порожню людську оболонку. Але образ закривавленого батьківського дому змусив його зробити останній, залізобетонний вибір. Слав подумки стиснув вовчу глотку своїми ж людськими руками. Ритуал тривав вічність, випалюючи звіра по краплі, аж поки Слав безсило не впав обличчям у мох, важко дихаючи. Кайдани магії закрилися. Коли він підвівся, його очі були повністю карими, спокійними, але з них назавжди зникла дика, первісна іскра бору. Баг було зафіксовано, але ціна виявилася непомірно високою.

Святослав вийшов у просторі сіни будинку Рожаниці, усе ще хитаючись від слабкості, як раптом застиг. З нічної тіні коридору повільно вийшла дівчина.

Вона була неймовірно, лякаюче вродливою. Її розкішне волосся білою кригою спускалося на плечі, а очі — майже прозорі, блідо-блакитні, наче зимове небо — дивилися прямо в душу. На її губах грала тонка, ледь помітна посмішка. Вона зупинилася за два кроки і промовила голосом, від якого повітря в сінях миттєво вкрилося інеєм:

— Передай своєму чудному другу, подорожній... що я чекаю на нього. Він же так палко хоче повернутися додому, чи не так? Нехай приходить.

Святослав не встиг навіть слова зронити у відповідь, як білява дівчина просто розчинилася в повітрі, залишивши після себе лише тонкий запах сухого полину та крижаний протяг.

Коли Слав розповів про це в шинку, між друзями зав'язалася довга, напружена розмова.

— Слухайте, але се може бути нашою єдиною зачіпкою! — гаряче заговорила Бажана, стискаючи на шиї перламутрове намисто. — Якщо Рожаниця відмовила, то, можливо, ця білява дівчина справді знає обхідні стежки крізь межу? Спробувати варто!

— Ні! Навіть не думай про се! — Лютава раптово підхопилася з місця, і її обличчя Полуночниці спотворилося від щирого, глибокого жаху. Вона аж затремтіла, нервово кусаючи губи. — Се дуже, суцільно погана ідея, подорожні! Я знаю не так багато жінок у всій Яві з такою лілейною зовнішністю та крижаними очима... Я дуже сподіваюся, що це не вона... Не дай Чорнобог, якщо се Вона.

— Про кого ти, Лютаво? Хто це може бути? — увімкнув логіку Ярослав, насупившись.

Полуночниця обвела всіх панічним поглядом і тихо, ледве чутно прошепотіла:

— Я не стану називати її ім'я на ніч дивлячись, Ярославе. Бо прикличемо лихо. Просто затям: якщо се та сутність, про яку я думаю, то вона не шукає угод. Вона збирає врожаї душ. І якщо вона дізналася про чистокровну людину — ти для неї просто красива фігурка, якою вона захоче зіграти у своїй грі. Поки ми не знаємо напевно — жодних зустрічей.

Наступного дня, щоб збити напругу, друзі вирішили вийти в місто. І лише тепер Ярослав по-справжньому відчув масштаби Чернігова. Це була не просто велика локація — це був справжній мегаполіс магічного хаосу, який жив за своїми дикими законами.

Вони пройшли через Крамничний квартал, де очі Ярослава розбігалися від великої кількості нереальних речей. Уздовж вулиць тяглися лавки, де торгували не просто сукном чи зброєю — тут продавали сушені лапки босорок, запечатані в скляні слоїки голоси русалок, магічні нитки та заговорену від вовкулак сіль. Натовп навколо був строкатим і дивним: повз них поважно проходили мешканці Чернігова, серед яких Ярослав помітив демонів із блідо-сірою шкірою та чотирма очима, лісових духів, що купували залізо для захисту своїх урочищ, та темних волхвів у чорних сутанах.

Вони забрели у Високий район, де стіни будинків були покриті таємничими рунами. На кожному кроці тут діяли свої культи: біля одного з капищ жриці в масках птахів якраз приносили офіру Чорнобогу, спалюючи сухі трави, від чого над вулицею стояв солодкий, запаморочливий дим. У магічних кварталах повітря буквально тріщало від напруги — Ярослав помітив, як його телефон у кишені раптово нагрівся, а UNIX-час на екрані почав хаотично крутитися назад. Місто виглядало гігантським, небезпечним і величним вуликом, порівняно з яким борова хатина Лісослави тепер здавалася крихітною піщинкою. Вони купували медові коржики, сміялися, намагаючись впіймати вайб спокою, і на кілька годин Ярослав дійсно забув про загрози.

Проте вечір знову повернув їх до суворої реальності.

Коні за стінами шинку неспокійно заіржали, коли сонце сховалося за оборонні вали. Наші герої сиділи за кутовим столом, коли до них знову прийшов Антипко.

Але цього разу на його обличчі не було колишньої бісівської посмішки чи задерикуватого настрою. Хлопчина був зовсім не веселий. Його кудлата чуприна скуйовдилася, а лукаві очі злякано бігали по сторонах, ховаючи справжній, первісний страх.