Розділ 14. Свіжі контракти та рогатий шинкар

Павуча Мати заклинала срібний клубок у своїх довгих пальцях, і її чорні очі на мить блиснули задоволенням.

— Ну, якщо ти вже дійсно хочеш повернутися додому... — тихо прошепотіла вона, і павутиння навколо слухняно завібрувало. — І якщо ти сплів мені таку велику, міцну нитку, яка допоможе мені в моменті стати сильнішою і прожити на цьому світі довше, то так і бути. Дам тобі пораду, смертний.

Вона подалася вперед, і від її чорно-білого волосся війнуло сирістю прадавніх підземель.

— Тобі треба йти до Великого Міста. Його заснували чистокровні люди, які колись давно залишалися жити в цій частині Яві. Зараз там справжніх людей уже немає, згинули всі, але там живуть їхні нащадки, у яких тече різна кров — і людська, і духів, і нечисті. У тому місті спробуй пошукати ту, кого Потерчата називають матір'ю.

Ярослав насупився, фіксуючи нову змінну в своєму квесті.

— Ту, кого Потерчата називають матір'ю? — перепитав він. — А хто вона? Як її справжнє ім'я чи сутність?

Павуча Мати лише загадково хитнула головою і приклала тонкий палець до блідих губ.

— Ні, сього я тобі не можу мовити. Якщо вона захоче, сама тобі відкриє свою сутність, коли зустрінетесь. Вона виводить своїх дітей у світ Хрещеної Русі дуже часто, адже діти людські, що помирають нехрещеними, все одно до неї потрапляють. Вона ходить туди-сюди крізь межу постійно. Тож вона зможе, мабуть, і тебе туди провести... якщо домовишся за певну плату. Просто шукай ту, кого кличуть Матір'ю Потерчат.

Ярослав чітко кивнув, зберігаючи інформацію в пам'яті. Прадавня володарка повернулася до брюнетки-Полуночниці, яка стояла біля виходу з галявини:

— Уже майже світанок, доню. Відведи їх на межу лісу, нехай продовжують свій шлях, поки сонце ниви не випалило.

Вони рушили назад через срібне павутиння. Поки вони мовчки йшли нічним лісом невідомою стежкою, Полуночниця раптом порівнялася з Ярославом. Її гарне обличчя більше не було страшним, у ньому знову прорізалася суто дівоча цікавість.

— Знаєш, Яро... — тихо заговорила вона старослов'янською. — Мені вельми цікаво стало, хто ж ти такий єсь і чи вийде у тебе, чистокровного, повернутися додому крізь закриті межі. Тож якщо Велика Матір мені дозволить, я згодом приєднаюся до вашої мандрівки. Але се буде трошки пізніше, а поки — я вас просто виведу з бору.

Почувши це, Слав, який ішов трохи позаду, раптом зупинився. Його могутня постать напружилася. Парубок рішуче підійшов до Ярослава і, дивлячись на нього своїми карими з жовтизною очима, протягнув велику, мозолясту долоню.

— Мене звати Святослав, — чітко й голосно вимовив він прадавньою мовою, відкриваючи своє справжнє повне ім'я, що в цьому світі прирівнювалося до залізного контракту. — Я представляюся тобі, чистокровний, і пропоную свою допомогу в твоїй дорозі.

Ярослав здивовано подивився на його руку, а потім в обличчя хлопця.

— Чому, Святославе? Навіщо це тобі?

Святослав важко зітхнув, і його плечі опустилися під вагою власної таємниці.

— Бо в мене нікого не залишилося в моєму селищі, Яро. Я розумію, що інші жителі рано чи пізно дізнаються, що саме я вчинив у подобі звіра... У мене там немає майбутнього. Я навіть не маю надії колись завести власну сім'ю та дітей, бо занадто небезпечний. Я б хотів піти з тобою у Велике Місто. Може, там, серед нащадків людей та сильних духів, я знайду якесь рішення для своєї проблеми? Я більше не хочу нікого вбивати... особливо тих, хто мені рідний.

Всередині Ярослава ввімкнувся раціональний прорахунок ризиків, і цей прорахунок кричав: «Увага! Об'єкт — серійний убивця під дією неконтрольованого вірусу вовкулаки! Перебувати з ним в одній локації в певні дні чи ночі — смертельно небезпечно!» Ярослав дійсно дуже боявся цього хлопця. Але водночас, дивлячись на щирий відчай у жовтуватих очах Святослава, він чомусь — сам не розуміючи чому — відчув глухе бажання допомогти цьому сильному, але зламаному долею парубку вирішити його системну помилку.

Ярослав протягнув руку і міцно потиснув широку долоню вовкулаки.

— Добрий ти чувак, Святославе, — відповів він сучасною мовою. — Мене звати Ярослав. Пішли разом, прорвемося.

Бажана лише мовчки спостерігала за цим чоловічим договором, закинувши свій лісовий клунок на плече.

Невдовзі Полуночниця вивела їх на саму межу лісу, де небо на обрії вже почало наливатися ніжним рожевим світлом світанку. Вона прихильно кивнула компанії:

— Сподіваюся, скоро ми зможемо мандрувати разом, подорожні, — прошепотіла брюнетка і вмить розчинилася в ранковому тумані бору.

Бажана, Ярослав та Святослав рушили польовою стежкою в бік першого людського поселення. Навколо колихалася росяна трава, і Ярослав, втомлений після безсонної нічної пригоди, вирішив уточнити маршрут.

— Куди ми взагалі зараз прийдемо? — запитав він, поправляючи рюкзак.

— Йдемо в село Глибокі Ріки, — відповів Святослав, упевнено крокуючи попереду. — Там, якщо поталанить, ми знайдемо воза, який направляється на великий базар у Велике Місто. Так зможемо спокійно і без пригод добратися до місця.

— А в яке саме місто ми йдемо? Яка його назва? — знову увімкнув логіку Яр.

Святослав лише зніяковіло знизав широкими плечима:

— Та я не знаю, Яро... Я не відаю, в якому саме місті нам шукати ту, що називає себе Матір'ю Потерчат. Я далі свого бору ніколи не виходив.

Бажана, яка йшла поруч, обірвала колосок і задумливо промовила:

— Можливо, нам треба буде спочатку зібрати якісь плітки в селищі. Може, хтось на базарі знатиме, куди нам тримати путь. Бо йти казна-куди, не знаючи кінцевої цілі — се вельми така собі ідея, хлопці.

Ярослав змушений був погодитися. Вони йшли полем ще годину, поки стежка не вивела їх до великих дерев'яних воріт селища Глибокі Ріки. Біля входу, спираючись на довгий спис, стояв кремезний чоловік на варті — перший місцевий житель.

Святослав спокійно підійшов до нього і пояснив прадавньою мовою, що вони прийшли на ярмарок із лісових селищ. Вартовий уважно оглянув їх, але кивнув і пропустив без зайвих питань: оскільки Глибокі Ріки були найближчим великим селом до прадавнього бору, вони постійно вели торгівлю з лісовими мешканцями.