Розділ 12. Нитки чужих таємниць

Ярослав прокинувся ривком, наче від удару струмом. Годинник смартфона, якби він його увімкнув, точно показав би 00:00. Навколо панувала густа, непроглядна темрява нічної хати, але з-за тонкого бичачого міхура на крихітному вікні долинав звук. Звук, який змусив холонути кров у жилах.

— Ясику... Ясіку, синку, виходь... Мені тут так страшно, — плакав під вікном до болю знайомий, рідний голос його матері. — Ясику, де я? Де ти, синку? Допоможи мені, тут так темно...

Ярослав підірвався на лаві, повністю дезорієнтований, напівсонний, але з чітко увімкненим режимом паніки. Раціональний мозок видав жахливий прорахунок: якщо його мати теж провалилася крізь перехрестя в цей клятий світ, у неї немає жодних шансів! Вона не знає правил, не знає заборон. Якщо вона вночі на вулиці цього містичного лісу — з нею точно станеться щось смертельне!

Він за секунду долетів до дверей, збираючись зірвати клямку, але раптом попереду виросла масивна постать Слава. Господар хати перехопив його руку, міцно стиснув плече і приклав палець до губ.

— А ні те! — ледь чутно, губами прошепотів Слав. — Мовчи, отроче! Ні звуку! 

Ярослав набрав повні легені повітря, щоб крикнути: «Відпусти мене, там моя мати!», але в ту ж мить ззаду підскочила Бажана і міцно, до болю затулила йому рота долонею. Слав похмуро кивнув головою — ні, не треба.

А за дверима голос ставав усе гучнішим, переходячи в розпачливий крик:

— Ясику! Допоможи мені, благаю! Мене зараз уб'ють тут, зроби що-небудь! Синку-у-у!

Цей крик за зачиненими дверима просто зірвав Ярославу запобіжники. Забувши про всі повчання Житньої Баби, про всі застереження, він дико смикнувся, вириваючись із міцних рук Славкові, відштовхнув Бажану і, хапаючи ротом повітря, щосили закричав у відповідь:

— Мамо! Я зараз!

У ту ж секунду велике тіло Слава раптом обм'якло. Русявий парубок безсило опустив руки, відступив назад і приречено прошепотів:

— Ну все... Нам кінець, дурню.

Важкі дубові двері хати, які були зачинені на міцний засув, повільно, з крижаним рипінням відчинилися самі по собі. На порозі, підсвічена блідим місячним сяйвом, стояла неймовірно гарна дівчина з розкішним довгим чорним волоссям. Її очі блищали нічним мороком, а на губах грала хижа, переможна посмішка. Вона переступила поріг, і від її подиху скіпа в кутку миттєво згасла.

— Ну що, гой єси, подорожні, — пролунав її голос, солодкий, як отруйний мед. — Прийшов час моїх загадок. Якщо не відгадаєте — заберу ваші душі, вип'ю ваші життя, а силу вашу землі віддам. Все, все собі заберу.

Бажана, бліда як смерть, рішуче виступила вперед, закриваючи собою Ярослава.

— Вийшло непорозуміння, велика діво, — заговорила вона прадавньою мовою, намагаючись тримати голос рівним. — Я — лісовий дух, донька Борової Матері та Лісовика. Отрок цей чудний умом рушив, не відав, що творить. Чи не могла б ти просто піти з цієї світлиці з миром? Ти помилилася оселею.

Брюнетка повільно похитала головою, і її чорні пасма хвильками пройшли по плечах.

— Ні, лісова діво, — просичала вона. — Нічого було відповідати Полуночниці в її законний, заповідний час. Правила для всіх одні.

Вона повільно перевела свій важкий, гіпнотичний погляд на Ярослава і примружилася.

— Давно я не бачила такого бовдура, який би відгукнувся на мій поклик. Мені аж самою цікаво стало, що се за диво таке у наших хащах кричить. І я думаю, моїй Великій Матері теж вельми цікаво буде на тебе подивитися. Тож даю вам вибір, подорожні. Або ви всі втрьох зараз же йдете зі мною до Павучої Матері, що в самій найдавнішій частині бору живе... або я прямо тут задаю свої загадки. І якщо хоч на одну не відповісте — вам кирдик.

— Ні! Ми нікуди не підемо! — спробував викрикнути Слав, хапаючись за свій важкий залізна ніж на поясі, але Полуночниця лише зневажливо змахнула рукою, змушуючи парубка заклякнути на місці.

— Не тобі вирішувати, мешканцю бору, — відрізала вона. — Вирішувати буде цей чудний отрок. Бо саме він відгукнувся на мої слова, його голос уклав зі мною нічний контракт. Ну, що скажеш, Яро? Загадки чи дорога?

Ярослав подивився на бліде обличчя Бажани, на застиглого Славкові, швидко прорахував шанси вгадати міфологічні загадки, в яких він взагалі не тямив, і глибоко вдихнув. Логіка вимагала обрати локацію з вищим шансом на переговори, ніж миттєвий летальний кінець.

— Добре, — кивнув він сучасною мовою, але твердо. — Ми йдемо з тобою. Разом. До вашої Павучої Матері.

Слав у ту ж секунду відмер і, зрозумівши, що вибору немає, видав таку довгу, триповерхову й соковиту лайку старослов'янською мовою, що навіть павуки на стелі попритискали лапки. Він згадав і перунові перці, і волосові коріння, і мавкиних дітей, але вдіяти вже нічого не міг.

Хлопці швидко зібрали речі й мовчки вийшли з хати слідом за Полуночницею.

Вони йшли через сонне, огорнуте нічним жахом селище, перетнули межу безпеки й заглибилися в ліс. Навколо панувала повна, абсолютна темрява, яку пробивало лише бліде світло місяця крізь крони дубів. Вони йшли абсолютно невідомою, прихованою стежкою, якої Ярослав не помітив би, навіть якби мав ліхтарик.

Що далі вони просувалися, то більше змінювався ліс. Дерева ставали гігантськими, покрученими, наче застиглі в агонії монстри. Нарешті вони зайшли в найдавнішу, найтемнішу частину бору, де все навколо — стовбури, гілки, трава під ногами — було вкрите дивним, густим павутинням. Воно світилося слабким сріблястим світлом у темряві.

Ярослав спочатку завагався, боячись заплутати в цих тенетах, але Полуночниця впевнено йшла вперед. Коли вони проходили крізь масивні білі завіси, павутиння дивним чином розступалося, воно взагалі не прилипало до одягу, не зачіпало шкіру і не залишало жодного сліду.

Помітивши здивування на обличчі Яра, Полуночниця обернулася і тихо мовила:

— Не бійся, отроче. Се не просте павутиння, яке плетуть лісові павуки. Се — нитки таємниць. Всі вони зіткані з прихованих думок, секретів та гріхів людей, духів, напівлюдей та істот Яві. Кожен ваш секрет має тут свою ниточку. Сама Павуча Мати їх пряде.