Розділ 11. Трьохсотлітня юність та опівнічні застереження

Ярослав ішов звірячою стежкою, автоматично переступаючи через викручене коріння дубів, а в його голові без упину крутився аналітичний алгоритм. Внутрішній програміст вимагав негайно розібратися з моральною дилемою, яку Яр сам собі створив. Він косився на Бажану, яка легко, наче невагома німфа, ступала поруч.

«З одного боку, — міркував Ярослав, — рішення взяти її з собою виглядає абсолютно раціональним. Вона — ідеальний локальний навігатор, знає ліс як свої п'ять пальців, володіє магічними скілами та Firewall-протоколами проти місцевої нечисті. Це жирний плюс до виживання. Але з іншого... це абсолютно невідома, небезпечна бойова одиниця з чужого магічного світу. Хто знає, які баги пропишуться в її поведінці через кілька днів?»

Щоб збити напругу і провести хоча б первинний збір даних, Ярослав вирішив почати розмову.

— Слухай, Бажано, — порушив він тишу сучасною мовою. — Ми тепер ніби як в одній команді. Давай трохи синхронізуємо дані. От скільки тобі років, якщо не секрет?

Дівчина на секунду зам’ялася, кумедно нахиливши голову, а її карі очі забігали по кронах дерев, наче вона намагалася щось підрахувати.

— Ну... якщо міряти вашими, людськими літами, то трошки більше трьохсот буде, — спокійно відповіла вона своїм мелодійним говором. — А якщо по-нашому, по мірі дорослішення духів, то я якраз у саму силу входжу. Дівка на виданні, років дев'ятнадцять-двадцять мені, якщо на ваш умисел переводити.

Ярослав ледь не спіткнувся об рівне місце. Процесор у його голові видав критичну помилку від такої математики.

— Триста років?! — перепитав він, витріщившись на її юне, гладке обличчя підлітка. — Нічого собі «дівка на виданні»... Добре, а Лісославі, Боровій Матері, тоді скільки?

— Матінці моїй? — Бажана посміхнулася. — Та десь біля тисячі літ, мабуть. Приблизно стільки ж, як і батьку-Лісовику. Вони цей бір разом піднімали, кожне деревце плекали.

— А Житня Баба? — Ярославу раптом стало по-справжньому цікаво розібратися в таймлайні цього світу.

— О, Житня ще старша, — поважшала Бажана. — Їй тисяча з хвостиком, а може й більше півтори тисячі літ. Точно ніхто не відає, Яро. Бачиш, кордони між нашими світами закрилися трошки більше ніж тисячу років тому, коли князь Володимир нову віру приніс. Тим духам, які виходили й жили раніше в Яві повноцінній, цілій, вельми складно роки рахувати. Там час інакше тече, розумієш?

Ярослав кивнув, хоча його раціональний мозок благав припинити ламати закони хронології. Вони йшли далі, заглиблюючись у гущавину, і розмовляли про будову цього всесвіту, аж поки ліс навколо не почав стрімко темніти, наливаючись густими фіолетовими сутінками.

Раптом на стежці попереду з’явився силует. Ярослав миттєво напружився, але це виявився звичайний молодий парубок у полотняній сорочці.

— Гой єси, подорожні! — дзвінко привітався юнак, зупиняючись під старою сосною. — Що ви тут робите в такий пізній час, коли сонце за обрій сідає?

Бажана миттєво вийшла вперед, знову вмикаючи свій маскувальний режим «Веселої»:

— Гой єси, парубче! Я Весела, а се супутник мій, Яро. Йдемо через цей бір до найближчого людського селища, та бачимо, що ніч нас наздоганяє.

Парубок приязно посміхнувся, розглядаючи гостей. На вигляд він був високим, кремезним, із розкішними великими м’язами, які чітко проступали під цупкою тканиною сорочки. Густе русяве волосся було акуратно зібране ззаду в невеличкий хвостик, а карі, з дивним жовтуватим відтінком очі дивилися з чистою доброзичливістю.

— Я Слав із лісового селища неподалік, — представився він. — Якщо вам вельми треба, можете зупинитися на ніч у нашій хаті. Ось-ось уже темрява повна наступить, а вночі в ліс виходять темні духи — Перелесники, Перелесниці та інша нечисть, що розум краде. Небезпечно тут вельми.

Ярослав хотів був відмовитися. Внутрішній параноїк кричав: «Не лізь у чужі локації, у нас є нічний зір духів у Бажани, прорвемося!» Проте дівчина випередила його, солодко посміхнувшись Славкові:

— Дякую, Славе. Ми з радістю скористаємося твоєю доброю пропозицією. Веди нас.

Слав упевнено повів їх прихованою стежкою, і невдовзі вони вийшли до невеликого селища. Ярослав спочатку подумав, що це звичайне людське поселення, але придивившись до жителів, які виходили їм назустріч, зрозумів — це знову напівкровки. У когось очі світилися надто яскраво, у когось рухи були занадто дикими, вовчими. Проте всі вони були мирними: вітали подорожніх, розпитували, куди тримають шлях, і Бажана впевнено відповідала, що вони йдуть до людей.

Слав провів їх до своєї просторої, пахнучої свіжим деревом хати. Невдовзі вони всі разом сіли за стіл вечеряти простими лісовими наїдками. господар виявився дуже балакучим.

— Ну, повідайте, які свіжі плітки в світі? Що чути в бору великому? — з цікавістю запитав Слав, налягаючи на печену дичину.

Бажана охоче підхопила розмову, видаючи купу суто лісових побутових новин, від яких Ярослав ледве стримував посмішку. Його айтішний мозок сприймав це як зведення стрічки соцмереж, тільки у фольклорному форматі.

— Та що чути... На тому тижні Мавка одна хлопця впіймала з людського селища, так залоскотати хотіла, що Лісовику довелося самому втручатися, ледве відбив дурника, — щебетала дівчина. — А ще лісові духи з русалками прибережними посперечалися за заплаву біля старого млина. Русалки кажуть — їхня вода, а наші кричать — коріння вербове там наше стоїть. Такий галас підняли, аж риба з річки тікала!

Слав гучно реготав, слухаючи ці оповідки, і Ярослав остаточно розслабився. Вечеря пройшла затишно, і невдовзі господар виділив їм куток на лавах, застелених м'якими ведмежими шкурами, щоб лягати спати.

Коли Слав вийшов у сіни, загасивши скіпу, Бажана тихо, як тінь, підійшла до Ярослава. Вона нахилилася до самого його вуха, і її карі очі в нічній темряві хати раптом стали дуже серйозними.

— Яро, послухай мене міцно, — гаряче прошепотіла вона, заглядаючи йому в очі. — Що б ти не почув уночі, хоч би який голос тебе кликав — нічого не роби. Не говори ні з ким. З хати не виходь і навіть у вікно носа не висувай. Чекай до самого ранку, поки сонце першим променем землю не перехрестить. Затям се.