Розділ 10. Жіноче царство прадавнього бору

Жінка з листяною мантією ступала тихо, і зелений шлейф за її спиною шелестів, наче весняний вітерець у кронах дерев. Вона зупинилася за два кроки від Ярослава. Її очі, кольору старого бурштину, дивилися спокійно й велично.

— Гой єси, подорожній, — пролунав її голос, глибокий і заколисуючий. — Вітаю у моєму селищі. Повідай, як ім’я твоє, отроче?

Ярослав подумки повторив захисний алгоритм, вибудований ще вранці.

— Кличте мене Яро, — стримано відповів він.

Жінка ледь помітно хитнула головою, і листя на її плечах тихо зашуміло.

— Яро... Нехай буде так, — вона легко посміхнулася. — Не стану я називати твоє справжнє ім’я, нехай воно під твоїм серцем таємницею лежить. Я ж бо — Лісослава, Борова Мати цього прадавнього лісу.

Ярослав здивовано підняв брови. Його знання слов’янського бекграунду знову дали збій.

— Борова Мати? — перепитав він сучасною мовою. — Я чув тільки про Лісовика. А ви хто?

Лісослава тихо, зовсім не ображено засміялася.

— Ой, лихо мені з цими нащадками людей... Невже ти не знаєш, отроче? Ну, я як Лісовик, тільки жона. Ми обоє цим бором правимо, кожен своє діло знає. Не зациклюйся на цьому, розум твій і так занадто складними думами перевантажений.

Ярослав зітхнув. Йому набридло ходити навколо магічного коду.

— Гаразд. Навіщо ваша... Весела привела мене сюди? Яка мета цього візиту?

— Мета? — Лісослава здивовано підкинула листяні брови. — Та просто цікаво мені стало, хто се такий чудний по моєму лісу ходить. Та й Лісовик зранку на хвості свіжі плітки приніс, бубонів під носа, що у нас у лісі гість незвичайний з’явився, якого Житня Баба два тижні під стріхою ховала. От я й захотіла подивитися.

Ярослав на секунду занімів, переварюючи інформацію.

— Чекайте. Тобто ви збили мене з маршруту, затягнули в глушину, налякали... тільки заради того, щоб просто на мене подивитися?!

— Ну так, — спокійно знизала плечима Борова Мати, наче це була найприродніша річ у світі. — А чому б ні? Нове обличчя в нашій глушині — рідкість. Але не гнівайся, Яро. Я вже тебе побачила, цікавість свою вгамувала, далі ти мені не цікавий. Пропоную тобі пообідати з нами у селищі, відпочити, а далі йди собі, куди забажаєш. Стримувати не стану.

Ярослав був трохи в шоці від такої побудови діалогу. Жодної підступності, жодного шкурного інтересу, як у Житньої Баби. Просто прадавня жіноча цікавість.

— Окей... — протягнув він. — Проти обіду я нічого не маю. Пообідаю — і піду.

Лісослава повела його селищем, показуючи дивний, майже казковий побут тутешніх мешканців. Будинки, плетені з живого коріння, здавалися частиною екосистеми. Навколо миготіли стрункі дівочі постаті — одні ховалися за стовбурами, інші задивлялися на Ярослава з гілок дерев.

— Тут живуть переважно лісові духи, — розпевно розповідала Борова Мати. — Мавки, доньки Лісовика та мої власні доньки.

Ярослав увімкнув свій аналітичний розум, чіпляючись за класифікацію.

— А яка різниця? Чим доньки Лісовика відрізняються від ваших доньок?

— О, все просто, Яро, — посміхнулася жінка. — Доньки Лісовика — се частіше за все діти його та мавок лісових. Вони також мавками народжуються, але інколи мають додаткові сили, щоб лісом управляти, деревами та звірами командувати. А от мої доньки... се діти від чоловіків-подорожніх, які колись цим лісом йшли та серце моє полонили. Вони народжуються лісовими дівами, чистими духами бору.

Ярославу раптом стало дуже цікаво, до якої категорії належить його кароока супутниця.

— А Весела? Вона чия донька?

— Ну, якщо хочеш знати, то на обіді з нею ближче й познайомишся, — загадково відповіла Лісослава.

Обід проходив на свіжому повітрі, за великим столом, витесаним прямо з гігантського пня. Окрім Лісослави та Ярослава, за столом сиділо кілька лісових дівчат, і серед них — Весела. Тільки зараз вона вже не ховалася за фейковими іменами.

Ярослав дивився на неї. Вона дійсно була дуже гарною, і десь глибоко всередині вона йому по-справжньому сподобалася. Її дика, невимушена енергія чіпляла за живе.

— Слухай, — звернувся він до неї прямо через стіл. — Давай познайомимося нормально. Без цих лісових хованок. Мене ти знаєш як Яро. А тебе?

Дівчина подивилася на Борову Матір, та прихильно кивнула, і тоді Весела відкрито посміхнулася:

— Давай, Яро. Без питань. Справжнє ім’я моє — Бажана.

Ярослав відчув, як між ними наче закрився якийсь невидимий контракт. У цьому світі існувало чітке правило: якщо магічна істота називає людині своє справжнє ім’я, це вищий ступінь довіри, своєрідна угода про чесність.

— Бажана — се спільна донька моя та Лісовика, — гордо промовила Лісослава, підливаючи Ярославу в глиняний кухоль якогось запашного трав’яного звару. — Вона — майбутня Борова Мати цього лісу, моя наступниця. Тому вона трохи відрізняється від інших дівчат, що тут живуть. Має більше сили і більше обов'язків.

Ярославу стало цікаво, і він, допиваючи напій, запитав:

— А що, у вас тільки доньки народжуються? Хлопчиків взагалі немає?

— Тільки дівчата, — підтвердила Борова Мати. — Такі вже у нас, лісових дів, особливості роду. А Лісовики... вони не народжуються. Вони просто з’являються самі по собі. З’являється новий ліс у Яві — з’являється і новий Лісовик. Отак і живемо.

Ярослав мимоволі хмикнув, оцінивши демографічну ситуацію.

— Товариші феміністки були б у захваті, — пожартував він сучасною мовою. — Виходить, ваш ліс — це суто жіноче царство?

Бажана дзвінко засміялася з його слів, і цей сміх остаточно розрядив обстановку.

Після обіду Борова Мати пішла у своїх справах, а Ярослав та Бажана залишилися удвох. Вони повільно гуляли селищем, розмовляючи вже без колишньої ворожості. Хлопець просив її і надалі називати його просто Яром — хоч вона й відкрила своє ім’я, він вирішив перестрахуватися, і дівчина поставилася до цього з розумінням.

Раптом Бажана зупинилася посеред стежки, крутнула в пальцях зелену травинку і подивилася на нього своїми великими карими очима — серйозно, без колишніх глузувань.