Розділ 9. Стежка Веселої

Ярослав блискавично розвернувся на місці, виставивши вперед кулаки. Логіка вимагала бачити супротивника в обличчя, але за спиною не було нікого. Лише старий, порослий мохом стовбур дуба та кілька папоротей.

Він почав шалено крутити головою, озираючись на 360 градусів, проте хащі залишалися порожніми. Натомість прямо над його вухом знову пролунав чистий, дзвінкий дівочий сміх — глузливий і невагомий.

— Ей, ти що, мене не бачиш? — почулося вже ліворуч, хоча там росли лише густі кущі ліщини. — Тю, дурний! Не можеш мене побачити? Та я ж тут, зовсім поруч! Ну й комедія!

Ярослав відчув, як всередині закипає злість. Після ранкової драми з Житньою Бабою його нервова система була перевантажена, і цей невидимий тролінг став останньою краплею. Обурення виставило захисний блок.

— Чуєш, ти! — зі злістю крикнув він у порожнечу. — Або покажись нормально, або з'їбись і не компостуй мені мізки!

Повітря праворуч від нього раптом замиготіло, і з нічого, наче з туману, виткалася постать дівчини. На вигляд їй було років шістнадцять-сімнадцять. Вона невдоволено цикнула на нього, ображено склавши руки на грудях:

— Нащо так волати, дурню? Чого кричиш на весь бір? Ти ж у лісі, тут великі уші у кожної гілки, а ти сквернословиш, наче на базарній площі!

Ярослав мимоволі зробив крок назад, нарешті розглядаючи свою співрозмовницю. Дівчина була справжньою красунею: великі, глибокі карі очі дивилися на нього з чистою дитячою цікавістю, обличчя мало правильні, витончені риси, а темне довге волосся впереміш із лісовими травами спадало на плечі. Вона була вдягнена в просту білу сорочку з вишивкою та довгу темну спідницю, яка ледве торкалася моху.

Розуміючи, що порушив протокол поведінки в лісі, Ярослав збавив тон.

— Вибач, — буркнув він. — Просто не люблю, коли зі мною граються в хованки.

— Ой, які ми горді, — дівчина грайливо крутнулася на одній нозі. — І нащо ти прийшов у цей ліс, чудний чоловіче? Що шукаєш у наших хащах?

— Та нічого не шукаю. Просто йду, куди очі ведуть, — збрехав Яр, намагаючись не видавати своїх справжніх планів.

Дівчина радісно сплеснула в долоні, і в її карих очах спалахнули бісики.

— Куди очі ведуть? О, то це ж чудово! Давай я тебе проведу, разом буде веселіше, а то одній нудно стежками блукати!

Ярослав уважно подивився на неї. Внутрішній аналізатор увімкнувся миттєво, але цього разу видав хибний висновок. Хлопець подумав: «Вона ж зовсім молода, майже дитина. Така точно не зможе мене обкрутити навколо пальця, як та хитра стара Житня Баба. Я ж старший, крутіший, у мене життєвий досвід, вища освіта, логіка. Що вона мені зробить?»

— Добре, ходімо разом, — упевнено погодився він.

Вони рушили далі поглиб лісу. Дівчина йшла легко, майже не торкаючись землі кроками, і постійно сипала питаннями:

— А як тебе звати, подорожній? Чим займаєшся? Звідки бредеш?

Ярослав вчасно згадав суворе застереження Житньої Баби: ніколи не називати свого справжнього повного імені першому ліпшому духу, бо через ім'я над людиною беруть владу.

— Клич мене просто Яро, — стримано відповів він.

— Яро? — дівчина здивовано підкинула брови. — О, то тебе назвали на честь Великого Бога Ярила?

— Ага, типу того, — швидко зорієнтувався хлопець, вигадуючи легенду на ходу, щоб підіграти версії про напівкровку. — Мама моя так вирішила. Вона з людських поселень була, з дальніх.

— А батько твій хто? — з цікавістю зазирнула вона йому в обличчя.

— А батька я не знаю, — знизав плечима Яр. — Мама казала, що він був один із духів лісових, прийшов і пішов. Я його ні разу в очі не бачив. А тебе як звати, супутнице?

Дівчина хитро зажмурилася і дзвінко засміялася:

— А я просто Весела! Так мене всі кличуть, бо сумувати не вмію!

Ярослав хмикнув про себе. «Ну от і все. Ситуація 1:1. Вона мені теж фейкове ім'я назвала». Обидва вони чітко розуміли, що справжніх імен один одного так і не дізналися, але правила цієї мовчазної гри влаштовували обох.

Вони йшли далі, розмовляючи про різне. Весела з дитячим захопленням розповідала йому про лісові таємниці, якісь магічні трави та звички тутешніх звірів. Ярослав, щоб підтримати легенду, розповів, що його дивний сучасний одяг — джинси та худі — це «старі шати, які в скрині від мами збереглися».

В якийсь момент Ярослав відвів погляд від своєї супутниці й озирнувся навколо. Його логічний блок миттєво зафіксував збій у маршруті. Тієї ледве помітної звірячої стежки, якою він ішов зранку, більше не було. Навколо стояли суцільні, непролазні чагарники та гігантські похмурі дерева, а земля під ногами стала вологою і болотистою.

— Чекай, — Ярослав зупинився, відчуваючи, як всередині знову наростає тривога. — А де стежка? Ми де взагалі? Ми ж зійшли з маршруту!

Весела зупинилася за кілька кроків попереду, повернулася до нього і знову залилася своїм глузливим сміхом, у якому тепер чулися зовсім не дитячі, а хижі нотки.

— Гей, дурний Яро! — вигукнула вона, кружляючи між деревами. — Це тобі не людське поселення з дорогами, це прадавній ліс! Тут треба добре розуміти, хто є хтося, і за ким ти йдеш!

Ярослав стиснув зуби, розуміючи, як жорстоко прорахувався. Його знову обвели навколо пальця, зігравши на його ж самовпевненості.

— І хто ж ти така? — процедив він крізь зуби.

— Вибачай, не можу сказати, — дівчина грайливо підмигнула карим оком. — Але тобі все одно доведеться пройти зі мною ще трошки. Ми майже дійшли до мого місця проживання. Сама хата вже близько!

Ярослав швидко оглянув простір позаду себе. Скрізь була однакова, дика, глуха стіна лісу. Жодного орієнтиру. Раціональний розрахунок показував: якщо він зараз спробує розвернутися і самотужки шукати дорогу назад до стежки, він просто безслідно згине в цих болотах або стане здобиччю для Полудниці чи вовків. Виходу не було. Алгоритм вимагав рухатися за єдиним доступним провідником, навіть якщо цей провідник — магічний обманщик.