Розділ 8. Благословення Житниці

Ранок зустрів Ярослава прохолодою і твердим, як прописаний код, рішенням. Він прокинувся ще до перших півнів, швидко скинув лляну сорочку й порти, повернувшись у свій звичний сучасний одяг — джинси, худі та кросівки. Телефон, хоч і показував нуль паличок зв'язку, був надійно схований у кишеню. Навіть вимкнений, він залишався його останнім матеріальним зв'язком із домом.

Коли Житня Баба побачила його біля порога зі зібраними речами, її обличчя вмить зблідло. Вона сплеснула руками і почала майже ридати, голосити на всю хату, зриваючись на свій розпівний старослов'янський плач:

— Ой, гой єси, отроче! Куди ж ти збираєшся у світанок сивий? Що ж се робиться, люди добрі, — хоч людей навколо не було й близько. — Загинеш же, пропадеш у хащах диких! Вовки сірі кістки твої розтягнуть, нечисть навколопальцева душу вип'є! Ой, куди ж ти, дурнику, від хліба теплиці, від стріхи захисної?!

Ярослав різко повернувся до неї. Його обличчя було блідим від гніву, а в грудях пекла гаряча, гостра образа. Його залізна раціональність цього разу програла звичайним людським емоціям.

— Досить, Бабо! Припини цю виставу, — його голос тремтів, хоч він і намагався говорити твердо. — Я все знаю. Вчора Спориш проговорився. Ти просто використала мене!

Житня Баба раптово замовкла на пів слові, її очі розширилися від переляку.

— Я ж тобі вірив... — Ярослав відвернувся, щоб вона не бачила, як сильно його це зачепило. Йому дійсно було неймовірно боляче. За ці два тижні він, хлопець, який звик жити у світі сухих цифр і холодних серверів, вперше відчув до когось таку просту, майже дитячу прив'язаність. — Я думав, ти справді добра. Думав, ти рятуєш мене, піклуєшся, переживаєш... Я до тебе як до матері ставився, з повагою, дякував від щирого серця! А ти просто тримала мене тут як безкоштовну батарейку! Лякала Полудницею, щоб я носа не висував і качав твою магічну потужність! Як фейковий додаток, який непомітно викачує гроші з картки!

Жінка дивилася на нього, і в її глибоких очах раптово з'явилися справжні, великі сльози. Вона опустила руки, і вся її велична постава вмить згорбилася, зробивши її простою, втомленою жінкою.

— Так... — тихо, без колишнього розпіву промовила вона, опустивши голову. — На початку... на початку я дійсно лише сього й прагнула. Світ у нас жорстокий, Ярославе. Світлим духам без віри людської — смерть або забуття. Я побачила тебе, почула твоє чисте, сильне серце і злякалася, що втрачу таку силу. Ти мені дякував, ти вірив — і я з кожним днем ставала міцнішою. Мені тепер навіть Залізна Баба з її погрозами не страшна, я можу свої поля залізом крити від будь-якого лиха...

Вона зробила крок до нього, благально простягнувши руки, але не сміючи торкнутися.

— Але зараз... за ці два тижні, що ми під однією стріхою хліб ділили... я прив'язалася до тебе, хлопче. Віриш — ні, а духи теж мають серце, коли їх людиною підпитувати. Я дуже давно, ще за тих віків, коли у вашому світі жила, так само до людських діток звикала. Намагалася їхні родини від голоду берегти, колоски їм золотом наливала... Ти став мені дорогим, Ярославе. Не як джерело сили, а як син подорожній. Я ж бо знову злякалася, але тепер — за життя твоє. Ліси навколо чорні, сили там темні...

Розмова зависла на важкій, неоднозначній ноті. Ярослав мовчки дивився на неї, аналізуючи кожне слово, кожен рух її обличчя. Програміст усередині нього казав, що це може бути чергова маніпуляція, але серце твердило інше: вона говорить правду.

Він глибоко зітхнув, закинув рюкзак на плече і рішуче рушив до виходу.

Житня Баба не стала його тримати. Вона мовчки вийшла слідом за ним на ганок напівземлянки. Сонце якраз пробивалося крізь туман над золотим полем. Вона підняла руку, тримаючи в пальцях три золотих зернятка, і промовила голосом, повним прадавньої, чистої магії:

— Нехай Дажбог береже твої кроки, отроче. Благословляю тебе на дорогу далеку. Затям моє слово: якщо стане тобі геть скрутно, якщо темрява навколо стисне так, що дихати не зможеш — знайди будь-який колосок, будь-яке зернятко жита чи пшениці в руці, стисни міцно і поклич мене по імені. Я почую. Я спробую прийти через усю Яв, щоб допомогти тобі, або силою своєю назад до цієї хати забрати. Я берегтиму ту силу, яку ти мені дав своєю вдячністю, тільки для цього дня. Пам'ятай се.

Ярослав зупинився на межі поля. Він слухав її і відчував, як гнів всередині остаточно згасає, поступаючись місцем глибокій повазі. Він зрозумів, що образився даремно. Вона дійсно була духом, але духом, який зберіг у собі людське тепло завдяки йому.

Він повернувся до Житньої Баби, зняв капюшон худі і низько, щиро вклонився їй до самої землі — так, як вона вчила його кланятися прадавнім силам. Як кланяються рідній матері перед далекою дорогою.

— Дякую тобі за все, Бабо, — тихо, але чітко сказав він сучасною мовою. — Сподіваюся... ми ще побачимося.

Вона лише мовчки кивнула, витираючи сльозу краєм рукава сорочки.

Ярослав ішов швидко. Він упевнено крокував вузькою стежкою через безкрає золоте поле, яке більше не здавалося йому в'язницею. Навпаки, зараз воно виглядало величним, затишним і безпечним. Вітер мірно гойдав важкі колоски, ніби прощаючись із чужинцем.

Невдовзі золото пшениці закінчилося, і перед ним стіною повалив той самий прадавній ліс, з якого він вийшов два тижні тому. Величезні дуби та вікові сосни підпирали небо, огорнуті ранковим сизим туманом. Ліс виглядав похмурим, таємничим і живим.

Ярослав зупинився перед першими деревами. Він заплющив очі, згадуючи базові налаштування безпеки, яким його вчила Баба. Протокол входу в нову локацію.

Хлопець глибоко вклонився лісовій гущавині й голосно, виразно промовив, намагаючись дотриматися правильного тону:

— Гой єси, Лісовику, господарю цих прадавніх хащів. Дозволь пройти твоїми стежками, спокій твій не порушити, дерева твої не попсувати. Прийми подорожнього з миром.

Він почекав секунду. Ліс відповів йому глибоким, рівномірним шелестом кроків, ніби система дала зелене світло і пропустила його крізь Firewall.