Розділ 7. Протокол залякування

Наприкінці першого тижня перебування в Яві Ярослав відчув, що його залізна логіка починає буксувати. Навчання — це добре, але будь-який алгоритм має вести до конкретного результату. А результату, тобто прогресу в поверненні додому, не було.

— Послухай, Бабо, — звернувся він до неї одного ранку, коли вони поралися на подвір'ї. — Ми топчемося на одному місці. Чому ми ніколи не виходимо за межі твоїх полів? Чому не заходимо в ліс? Як мені взагалі дістатися до тих твоїх Темних сил чи богів Праві, щоб укласти контракт і повернутися у свій світ, якщо я безвиїзно сиджу на цій золотій грядці?

Житня Баба незадоволено зиркнула на нього, обтрушуючи руки від борошна.

— Не твого ума се діло, отроче, — буркнула вона своїм розпівним говором. — За полями цими моя сила маловата єсь. Не моя там земля, не моя воля. Там інші духи правлять, страшніші. Нема мені там захисту, і тобі не буде.

Ярослав насупився. До нього почало доходити: сидінням тут він нічого не вирішить. Якщо хочеш виправити критичну помилку, треба лізти в корінь системи, а не чекати дива.

— Значить, мені треба йти, — твердо сказав він. — Просто зібрати речі й іти кудись далі, шукати шлях. Я не можу жити в напівземлянці до кінця віку. У мене там, у Хрещеній Русі, нормальне життя було!

Житня Баба аж за голову вхопилася, почувши це.

— Та ти що, здурів, хлопче?! — закричала вона. — Куди йти? Рано тобі, зелений ще! За першим лісовим пагорбом тебе Вовкулаки розірвуть або Босорка приспає так, що ніколи не прокинешся! Ти ж правил не знаєш, світу не бачив! Запропастиш і душу, і тіло людське! Не пущу!

Ярослав лише вперто похитав головою. Побачивши, що її слова на хлопця не діють і його затята раціональність знову вимагає дій, Житня Баба примружила очі.

— Гаразд, — раптом заспокоїлася вона, і на її обличчі з’явився хитрий вираз. — Хочеш діла? Хочеш побачити, що за межею безпеки стоїть? Ходімо.

Вона вхопила його за руку і вивела на поле. Сонце стояло майже над головами. Ярослав мигцем глянув на екран телефона — годинник показував 11:55. До полудня залишалося п'ять хвилин.

— Стій тут і мовчи, — наказала Баба, затягнувши його в гущавину високої пшениці. — Що б не побачив — не дихай, слова не зрони, з місця не рухайся. Дивись на ниву.

Ярослав замер, вдивляючись у золоті колоски. Час тягнувся неймовірно повільно. І ось, рівно о 12:00, коли сонце застигло в зеніті, повітря над полем раптово затремтіло, наче над розпеченим асфальтом.

Просто з нічого, посеред пшениці, постала фігура. Це була висока дівчина, неймовірно бліда, у довгій білій сорочці, що волочилася по землі. У її правій руці виблискував величезний, гострий залізний серп. Вона рухалася плавно, наче пливла над землею, заглядаючи між колосками.

«Полудниця», — промайнуло в голові Ярослава, і його серце забилося частіше. Картинка з підручника міфів ожила перед очима.

Раптом Житня Баба, яка стояла поруч, різко набрала в легені повітря і щосили крикнула в бік примари:

— Гей! А ну цить, біла!

Ярослав ледь не зойкнув від несподіванки. Що вона робить?!

Полудниця в ту ж секунду завмерла і блискавично розвернулася до них обличчям. У Ярослава перехопило подих від жаху. Тієї ж миті дівоча краса істоти зламалася, як невдала текстура. Обличчя блідої дівчини спотворилося, витягнулося і перетворилося на максимально страшну, висушену морду монстра з порожніми чорними очницями та пащею, повною гострих, як голки, зубів. Істота видала дикий, ультразвуковий крик і з неймовірною швидкістю, переламуючи колоски, кинулася прямо на них.

Ярослав подумки вже прощався з життям, але Житня Баба не розгубилася. Вона різко викинула руки вперед, роблячи дивні паси пальцями в повітрі й шепочучи старослов'янські слова.

За метр від їхнього сховища Полудниця раптово з розгону врізалася в якусь невидиму стіну. Вона зупинилася як укопана, закрутилася навколо себе, дезорієнтована, наче сліпа, махаючи серпом у повітрі прямо перед їхніми носами, але більше не робила спроб нападати.

— Ось дивись, дурню, — тихо, ледве дихаючи, прошепотіла Житня Баба Ярославу на вухо. — Я встигла провести межу. Вона нас не бачить і не чує за моїм словом. Але одне твоє необережне слово, один рух — і все. Ти труп. Готовий ти йти через цей світ, га?

Ярослав стояв блідий як стіна, покрившись холодним потом. Цей монстр, цей залізний серп за пів кроку від його обличчя — все це ніяк не вписувалося в його раціональну картину світу. Страх виявився сильнішим за логіку.

— Добре... — важко ковтнувши слину, видавив він. — Добре. Згоден. Мабуть... мені справді ще зарано кудись йти. Треба почекати.

Минуло кілька днів. Шок трохи влігся, але Ярослав став значно обережнішим. Одного вечора, коли Житня Баба залишилася поратися в хаті біля печі, він вийшов на край поля просто подихати свіжим повітрям і заспокоїти думки.

Він дивився на захід сонця, як раптом колоски поруч зашелестіли, хоча вітру не було. Згадуючи настанови, Ярослав не став панікувати. Він повернувся, низько вклонився землі й промовив, намагаючись копіювати старослов'янський говір:

— Гой єси... Споришу, духу добрий. Вітаю тебе на цих нивах.

З пшениці з тихою посмішкою визирнув маленький дідок із довгою бородію, що була соткана з золотого зерна та сухих вусиків колосків. Його очі світилися добротою.

— І тобі здоров’я, отроче чудний, — привітно кивнув Спориш, присідаючи на товстий корінь дерева. — Бачу, навчився вже звичаїв наших. Що ж ти так довго у Житньої Баби в світлиці засидівся? Чи не збираєшся тут, на полях наших, назовсім зостатися, гніздо звити?

Ярослав здивовано подивився на духа.

— Та ні, не збираюся. Я шукаю спосіб повернутися у свій світ. Просто Баба каже, що за межами полів мені одразу смерть, що я ще не готовий, умом скудний і магії не знаю. От я й сиджу, вчуся, дякую їй за порятунок щодня...

Спориш тихо, лукаво засміявся, погладжуючи зернову бороду.

— Еге ж, дякуєш... Вірно чиниш, хлопче. Житня Баба нині сильна як ніколи, аж світиться вся від твого «дякую», від віри твоєї щирої. Давно її так людська вдячність не напитувала, ох давно... Вона ж бо світла, їй без твоєї віри важко силу тримати, коли навколо Темні правлять. От і береже вона своє джерело під крильцем, лякає лісами дикими...