Розділ 6. Базові налаштування виживання

Процес інтеграції в нову реальність для Ярослава почався з базового гардероба. Раціонально оцінивши його джинси та худі як «шати чудні й занадто примітні», Житня Баба залізла в стару скриню в кутку хати й витягла звідти оберемок одягу.

— На ось, скидай свої залізяки, — вона кинула йому грубу сорочку з вибіленого льону та темні порти з цупкого сукна. — Перевдягайся, бо як у такому вигляді на очі нечисті попадешся — зжеруть з цікавості.

Одяг пахнув сухою лавандою і старовиною, але виявився дивно зручним, хоч льон трохи колов шкіру. Поки Ярослав приладжував плетений пояс, Баба вже чаклувала біля печі, звідки пахло гарячим пшоняним кулішем із салом та свіжоспеченими перепічками.

— Сідай, отроче, підкріпи сили, — мовила вона, насипаючи кашу в глибоку глиняну миску й подаючи йому важку дерев'яну ложку. — Але перш ніж ложку до рота піднесеш, затям перше правило цієї хати. Першу ложку каші та скоринку хліба завжди лишай на запічку.

Ярослав, який уже заніс ложку над мискою, зупинився. Його логічний блок миттєво зреагував на нераціональний розподіл ресурсів.

— Це ще навіщо? — насупився він. — Оптимізація порцій під нуждопотреби екосистеми?

— Це пошана Домовому, дурню, — суворо відрізала Баба. — Він — господар цієї хати під час моєї відсутності. Якщо не задобриш його зранку, вдень у тебе куліш скисне, сорочка порветься, а вночі він тобі на груди сяде й душитиме, аж поки дух не випустиш. Світлим духам пошана потрібна, як хліб. Затям: ділися найпершим і найкращим.

Ярослав зітхнув, але слухняно відклав шматочок запашної перепічки на пласку таріль біля печі. Ризикувати нічним задушенням через шматок тіста не хотілося — чистий розрахунок ризиків.

Поки вони снідали, навчання продовжилося. Баба сипала правилами, які в голові Ярослава структурувалися як суворий звід системних заборон (Firewall) для захисту від шкідливих програм (темних духів).

— Сміття з хати ніколи не винось, як сонце за обрій сяде, — повчала вона, витираючи стіл чистим рушником. — Бо разом із покидьками змиєш весь добробут, а темні сили, що вночі під порогам чигають, за те сміття твою удачу до рук приберуть. І через поріг нічого нікому не подавай — ні хліба, ні води, ні руки не тисни. Поріг — се межа між твоїм захищеним світом і зовнішнім хаосом. Хочеш щось дати — переступи межу повністю.

Після сніданку почалося прибирання. Житня Баба вручила Ярославу грубий віник із прутів і суворого наказала замітати хату тільки від порога до печі, а не навпаки.

— Чому? — знову ввімкнув аналітика Яр. — Чисто логічно, бруд треба вимітати назовні, до виходу.

— Логіка твоя — багнюка під нігтями, — фиркнула Баба. — Якщо будеш мести до порога — виметеш з хати все багатство і долю свою. Ми метемо до печі, щоб усе добро в хаті трималося, до вогнища рідного горнулося. А якщо темний дух у вікно заглядає — тримай при собі гілочку полину або часник. Вони терпіти не можуть цих запахів, магія їхня від того вмить слабне.

Наступні кілька днів перетворилися для Ярослава на справжній інтенсив із польового виживання. Житня Баба почала виводити його за межі напівземлянки, безпосередньо на свої золоті володіння. Сонце пекло немилосердно, вітер колишів колоски пшениці, і Ярослав у своєму новому лляному одязі почувався персонажем якоїсь історичної стратегії.

— Дивись під ноги, — Баба зупинила його на межі між пшеничним полем і лугом. — Поля — се не просто трава. Тут свої господарі. Чув про Полудницю?

— Щось таке бачив у вікіпедії... тобто, чув у казках, — виправився Яр.

— Не казки се! — Баба міцно вхопила його за лікоть. — Рівно о дванадцятій годині дня, коли сонце в самій зеніті стоїть, Полудниця виходить у поле. Вона висока, біла, в руках серп тримає. Якщо побачить, що хтось у цей час працює чи голосно кричить на полі — голову знесе серпом або так шию скрутить, що до скону назад дивитися будеш. Опівдні на полі треба або спати під тінню, або тихо сидіти і носа не висувати. Се її час.

Вона повела його далі вузькою стежкою, показуючи, як правильно звертатися до польових духів.

— Коли заходиш на нове поле, завжди вклонися землі нижче пояса і прошепочи: «Земле-мати, дозволь пройти, ниви твої не попсувати». Якщо почуєш, як пшениця раптом зашелестить без вітру — зупинися. Се Спориш — дух достатку і зерна — повз тебе проходить. Йому треба зернят трошки під ноги кинути, подякувати за врожай. Тоді твоя вдячність його підсилить, а тебе поле прийме як свого.

Ярослав слухав, запам'ятовував і намагався знайти в цьому логічні алгоритми. По суті, весь цей магічний світ тримався на суворому дотриманні протоколів безпеки. Крок вліво, крок вправо — і система видає фатальну помилку з летальним наслідком.

Його навчання тривало, і з кожним днем, попри весь свій затятий раціоналізм, хлопець починав розуміти: ці правила — його єдиний шанс протриматися тут доти, поки він не знайде спосіб повернутися у свій безпечний світ ноутбуків, кодів та гарячої кави.