Розділ 4. Залізний аргумент

Житня Баба застигла, наче вкопана, але вже за мить судорожно ковтнула повітря, розправила складки на своїй білій сорочці й рушила до входу. Ярослав помітив, як помітно тремтіли її руки, коли вона відсувала важкий ясеневий засув. Його внутрішній аналізатор знову подав сигнал: «Увага, патерн поведінки змінився. Об'єкт демонструє сильний страх перед невідомим чинником».

Двері з рипінням відчинилися, і Житня Баба одразу ж заговорила — солодко, аж приторно, намагаючись повернути своєму голосу колишню величність, хоча в ньому чітко чулися панічні нотки:

— Ой, гой єси, сусідко люба! Заходь до хати, не цурайся. Ти вибачай нам, старій, що галасували так, аж пил курився... Трошки тут з отроком непокірним шуміли, дурні... Проходь, сідай до столу, гостею будеш.

Ярослав очікував побачити на порозі якусь прадавню грізну богиню чи принаймні двометрового монстра з прологу, але в низькі двері, згорбившись, увійшла просто звичайна стара бабця. Ну, як звичайна... На вигляд їй було років за сімдесят, якщо не всі вісімдесят. Обличчя — суцільне плетиво глибоких, як тріщини в сухій землі, зморшок, ніс гачком майже торкався підборіддя, а рідке сиве волосся вибивалося з-під брудно-сірої хустки. Вона була відверто негарною, навіть відразливою, одягненою в якийсь темний, засмальцьований шмат мішковини. Проте її очі — маленькі, гострі, як леза — світилися зовсім не старечою, хижою силою.

Бабця переступила поріг, важко спираючись на криву залізну палицю, яка з глухим звуком цокала по камінній підлозі. Вона навіть не глянула на Житню Бабу. Її гострий погляд одразу ж упився в Ярослава, скануючи його з ніг до голови.

— А що се за диво-дивне у твоїй світлиці, сусідко? — проскрипіла стара, і від її голосу Ярославу здалося, ніби залізом провели по склу. — Що се за хлопчик у шатах чудних, що криком кричить на все прикордоння, аж мої ниви дрижать?

Житня Баба засуетилася, закриваючи Ярослава собою, наче квочка курча.

— Та путник се, подорожній, — защебетала вона, активно жестикулюючи. — З лісу прийшов, заблукав, бідненький. То, мабуть, Лісовик знову пустує, дороги поплутав, у три сосни водить, от хлопчина й перелякався, умом рушив від страху.

Вона різко повернулася до Ярослава і, сильно зсунувши брови, зробила йому страшні очі, мовляв, мовчи і не смій відкривати рота.

— Ярославе, отроче, ти поклонися шанованій гості! Се Залізна Баба, предків наших знайома добра. Вона поля навколишні береже, границю тримає, щоб лихо не пройшло. Поклонися, не гніви старої!

Залізна Баба примружилася, її палиця знову цокнула об камінь.

— Залізна Баба? — здивовано просичала гостя, подавшись уперед. — А чому ж отрок не відає, хто я єсь? Чому очі витріщив, наче вперше духів бачить? Усі роди навколо мене знають і шанують.

Житня Баба на секунду зам'ялася, а потім видала таке, від чого у Ярослава ледь щелепа не відпала:

— Та він... він із дальнього поселення, сусідко. Там, знаєш, де людська кров ще міцна, де звичаї прадавні забули. Дуже велика частина крові людей у ньому тече, з самих низин прийшов. Ну, ти ж знаєш тих людиноподібних... Тому він умом скудний. Недолугий зовсім, прости господи. Говорить слова дивні, кричить без причини, логіки не має. Дурник, одним словом, що з нього взяти?

Ярослав, який уже відкрив був рота, щоб обуритися на «умом скудного» і видати чергову тріаду про кібербезпеку, раптом прикусив язика. Він уважно подивився на перелякане обличчя Житньої Баби, потім на важку залізну палицю старої відьми, яка явно важила кілограмів із десять, і його раціональність видала новий алгоритм дій.

«Так, стоп. Вона жорстко підігрує версії, що я душевнохворий. А з психами — золоте правило будь-якої інструкції — треба поводитися максимально спокійно. Не робити різких рухів, не нарватися на конфлікт, підтакувати і чекати, поки з'явиться можливість вийти з гри. Якщо вони обидві пацієнтки місцевої психлікарні, яка втекла на цей хутір, краще прикинутися дурником, ніж отримати цією залізякою по голові».

Ярослав слухняно опустив очі в підлогу, згорбився і кивнув, зображуючи повну відсутність інтелекту на обличчі.

Житня Баба полегшено зітхнула, помітивши його маневр, і продовжила вже впевненіше, звертаючись до старої:

— Оце ж і кажу. Хлопець поки в мене побуде, під наглядом. Ти, сусідко люба, не ображайся на нього. Ну дурачок, потоптався трошки по траві, по кричав... Я все вирішу, все поправлю, землю заспокою, зерном засію. Все буде добре, чесне слово.

Залізна Баба довго дивилася на Ярослава. В її очах читалася глибока недовіра. Вона обійшла його по колу, обнюхуючи, наче стара гонча, від чого хлопцю стало зовсім ніяково. Нарешті вона зупинилася і знову вперлася в палицю.

— Ой, не подобається мені се, Житня, — похитала вона головою, і в її старослов'янському говорі прорізалися суворі нотки. — Знаємося ми з тобою відтоді, як перше зерно в цю землю впало, разом поля від мору ховали, тому добре — повірю тобі на слові твоєму. Але прослідкуй міцно, щоб цей дурник людський по моїх нивах не топтався! Якщо побачу його на своєму полі — залізу у груди вкладу, і ніяка магія не врятує.

Житня Баба підійшла ближче до гості й майже пошепки, благально промовила:

— Пожалій його, сусідко. І прошу тебе... не розповідай нікому в селищі, що тут чоловік із великою частиною людської крові опинився. Сама знаєш, які часи нині. Воно того не треба, зайвий поговір, зайві клопоти... Нехай тишком-нишком тут пересидить, поки розум повернеться.

Залізна Баба презирливо пирхнула, її обличчя скривилося від осуду.

— Знову ти, Житня, тепло відносишся до цих людиноподібних, — пробурчала вона, міцніше стискаючи залізне руків'я. — Віками вас, молодших духів, життя не вчить. Ну та ладно. Справді, давно ми знайомі, один хліб ділили, коли ще боги в Яві відкрито ходили. Тож поки притримаю язика за зубами. Нехай сидить твій нікчема. Але пам'ятай мою умову: якщо цей дурник хоч пальцем зачепить мої поля — начувайся.