Розділ 2. Поза зоною досяжності

Пробудження було схоже на спробу запустити систему після критичного збою - повільно, з купою внутрішніх помилок. Першим повернувся слух. Але замість звичного фонового шуму міста - далекого гулу автівок чи пищання сусідської сигналізації - Ярослав почув дивне, занадто гучне щебетання пташок і рівномірний, глибокий шелест листя.

Він розплющив очі й тут же зажмурився від різкого світла, що пробивалося крізь густі зелені крони гігантських дерев. Голова тріщала так, наче по ній проїхався потяг.

- Що за... - прохрипів він, намагаючись сісти.

Під долонями опинився не звичний холодний асфальт перехрестя і не домашній ковролін, а вологий мох, сухі гілки та м'яка трава. Ярослав сів, важко дихаючи, і озирнувся. Навколо стіною стояв прадавній, заліснений бір. Дерева-велетні, яких він ніколи не бачив у міських парках, підпирали небо. Повітря було настільки чистим і густим від запаху хвої та сирої землі, що з незвички паморочилося в голові.

Ярослав заплющив очі, порахував до десяти і знову їх відкрив. Картинка не змінилася.

- Добре, давай аналізувати, - вголос сказав він, намагаючись увімкнути свій звичний алгоритм раціональності. Голос звучав чужорідно в цій тиші. - Що ми маємо вхідними даними? П'ятниця. Бар із Максом. Опівночі. Перехрестя. Потім спалах, біль і... все.

Він поспіхом ляснув себе по кишенях джинсів. Смартфон був на місці. Ярослав вихопив його, натиснув кнопку блокування - екран загорівся, але в правому верхньому кутку замість звичних паличок 4G світився чіткий, безжальний напис: «Немає мережі». Навіть екстрені виклики були недоступні. Годинник показував 08:12, а от дата чомусь злетіла на «01 січня 1970 року» - класичний збій UNIX-часу.

- Так, спокійно. Версія перша: мене чимось накачали в барі, - почав міркувати Яр, розглядаючи свої руки. Одяг був брудним, у землі, але цілим. Гаманець на місці, картки також. - Напад? Пограбування? Ні, телефон і гроші не чімали. Тоді навіщо комусь везти мене за місто і викидати посеред лісу? Це нелогично. Затрати на транспортування не окупаються. Версія друга: Макс вирішив так жорстко пожартувати?

Ярослав одразу відкинув цю думку. Друг знав, що в суботу вранці у Яра запланований важливий зідзвон із клієнтами, і на такі дурощі він просто не здатний. Та й де б Макс узяв такий глухий ліс за кілька годин? За відчуттями, тут не було цивілізації в радіусі сотні кілометрів.

Ярослав підвівся на ноги. Коліна трохи тремтіли, але загалом тіло слухалося. Він зробей кілька кроків уперед, тримаючись за стовбур старої липи. Коріння дерева випирало з-під землі, наче вени якогось підземного монстра.

- Добре, якщо це не викрадення і не жарт... то що? - хлопець уважно подивився на свій телефон. Жодного GPS-сигналу. Супутники просто не відповідали.

Його раціональний, заточений під чітку логіку мозок зараз відмовлявся приймати єдиний очевидний висновок. Простір навколо не просто виглядав інакше - він відчувався інакше. Тут не було жодного натяку на присутність людини. Жодного пластикового стаканчика, жодного сліду від протектора шин, жодної лінії електропередач на обрії.

Це не було схоже на передмістя. Це взагалі не було схоже на його світ. Система дала критичну помилку, і Ярослав уперше в житті не знав, як її виправити.

Ярослав вирішив не сидіти на місці. Бездіяльність у ситуації, коли система зависла, - це найгірша стратегія. Він виламав собі міцну суху гілку замість палиці й рушив уперед, орієнтуючись за сонцем, яке повільно піднімалося над кронами дерев.

Він ішов годину, потім другу. Кросівки давно промокли від роси, джинси чіплялися за ожинник, а раціональний розум наполегливо вимагав бодай натяку на дорогу чи лінію електропередач. Але ліс просто продовжувався, дикий і незайманий.

Нарешті, коли сили вже майже вичерпалися, хащі почали рідшати. Попереду замиготіло яскраве світло, і Ярослав буквально продерся крізь останні кущі малини, виходячи на простір.

Перед ним розкинулося безкрає, золоте поле. Висока, наче в людський зріст, пшениця важко колихалася від легкого вітру, створюючи живі золоті хвилі. А посеред цієї краси, трохи віддалік, спиною до нього стояла жінка. Висока, статна, із розкішним світлим волоссям, що заплетене в тугу косу. На вигляд їй було років тридцять-сорок - той вік, коли жіноча краса стає по-справжньому величною та зрілою. Вона була вдягнена в довгу білу сорочку з дивними вишивками на рукавах.

У Ярослава від радості перехопило подих. Люди! Цивілізація!

- Мати моя рідна, нарешті я вийшов з цього довбаного лісу! - на всю глотку крикнув він, полегшено сміючись.

У ту ж секунду жінка різко повернулася. Ока злякатися Ярослав не встиг - реальність навколо знову зробила фокус, який суперечив усім законам фізики. Жінка не побігла, не пішла. Вона просто розмилася в повітрі й за якусь секунду опинилася впритул до Ярослава. Наче телепортувалася.

Хлопець закляк, його серце пропустило удар. На нього дивилися неймовірні, глибокі очі, в яких, здавалося, застиг холод.

- Хто це тут так голосно лається біля мого поля? - її голос прозвучав тихо, але від нього по спині Ярослава поповзли сироти. - Тобі що, мови забракло, чужинцю? Рослини відчувають негативний настрій, земля кожне твоє брудне слово п'є! Мало того, що ввалився без дозволу, так ще й сквернословиш!

Ярослав повністю розгубився. Його логіка, IT-дипломи та раціональність просто тріщали по швах.

- А... як? Як ви опинилися тут так швидко? Що взагалі відбувається? - заїкаючись, видавив він, задкуючи на крок.

Жінка суворо примружилася, оглядаючи його дивний сучасний одяг, брудні кросівки й дикі очі. Потім її обличчя трохи пом'якшало. Вона піднесла тонку, бліду руку і м'яко приклала долоню до лоба Ярослава. Від її пальців війнуло таким пронизливим холодом, ніби до шкіри приклали лід, але біль у голові, який мучив його з самого ранку, миттєво зник.

Вона глибоко видихнула і прибрала руку.

- Ходімо зі мною, хлопче. До моєї хати. Тобі треба прийти до тями, - спокійно сказала вона й розвернулася, рушаючи вузькою стежкою вглиб пшеничного поля.