Розділ 1. Опівнічний баг реальності

- Нарешті! - Ярослав із полегшенням відкинувся на спинку комп'ютерного стільця, яка глухо рипнула під його вагою. 

Він провів долонями по обличчю, змиваючи втому від багатогодинного моніторингу, і рішучим рухом вимкнув ноутбук. Екран згас, залишивши кімнату в напівтемряві, яку розбавляло лише світло від вуличного ліхтаря за вікном. На годиннику була майже десята вечора, але для провідного спеціаліста з кібербезпеки у відомій IT-компанії такий графік давно став нормою. Писати коди для захисту серверів від хакерських атак - робота прибуткова, але вона забирала всі соки.

Ярославу було двадцять п'ять. Рік тому його життя виглядало інакше: орендована квартира, плани на майбутнє та дівчина, з якою вони, здавалося, будували щось серйозне. Проте все закінчилося. Коли вони роз'їхалися, Ярослав без зайвої драми зібрав речі й повернувся жити до батьків. Хтось назвав би це кроком назад, але його залізна раціональність підказувала інше: навіщо переплачувати за оренду, якщо можна спокійно накопичити на власне житло? Щодо розриву він теж особливих ілюзій не плекав. Сумно, звісно, але воно до того йшло. Логічний фінал вичерпаних стосунків, нічого особистого, просто математика життя.

Екран смартфона на столі спалахнув від сповіщення. Це був Макс - найкращий друг Ярослава, який заробляв на хліб із маслом написанням кодів для штучного інтелекту.

«Ну що, кібер-щит, ти там не всох за своїми серверами? П'ятниця закінчується. Чекаю в нашому барі, пиво саме себе не вип'є».

Ярослав усміхнувся. Пропозиція була максимально вчасною. Скинувши домашній одяг і швидко перевдягнувшись, він крикнув батькам, що буде пізно, і вийшов у прохолодний вечір.

Бар зустрів їх звичним гулом, запахом хмелю та приглушеним роковим мотивом із колонок. Хлопці взяли по бокалу темного і всілися за кутовий столик.

- Тобі треба частіше виходити в люди, Яр, - Макс зробив солідний ковток і витер піну з губ. - Ти скоро вростеш у свій стілець.

- Хто б казав, - хмикнув Ярослав. - Твій ШІ скоро забере твою роботу, і ти сам станеш частиною коду.

- Не забере, я його надто хитро пишу, - засміявся друг, але швидко зсунув брови й кивнув на компанію дівчат біля стійки. - Слухай, а ти взагалі плануєш когось шукати? Рік уже минув. Нам по двадцять п'ять, найкращі роки пролітають.

Ярослав зітхнув, розглядаючи бульбашки у своєму бокалі. Його раціоналізм увімкнувся миттєво. 

- Максе, мати дівчину зараз - це надто затратний проєкт. І я зараз не тільки про гроші, хоча фінанси теж важливі. Побачення, подарунки, спільний дозвілля. Але головне - час. Вільний час і нерви. Щоб починати нові стосунки, треба вкладати купу ресурсу. А в мене зараз серверні бази горять.

- Ну, не всі ж мірки під кальку фінансів ставити, - заперечив Макс. - А як же романтика? Секс, зрештою? 

- А де знайомитися? - Ярослав обвів поглядом зал. - Подивись навколо. В барах зараз сидять одні «тарілочниці». Прийдуть, замовлять половину меню за твій рахунок, посидять у телефоні й «па-па, скинь на таксі». Дякую, проходили. 

- Ну є ж додатки для знайомств, - не здавався друг.

- Ага, Tinder чи Badoo - це взагалі суцільний розводняк. Там або боти, або фейкові акаунти, які розводять на гроші, або дівчата з такими запитами, наче вони самі мінімум віцепрезидентки банку. Короче, система зламана. Я краще попрацюю. 

Вони просиділи так ще пару годин, обговорюючи нові відеокарти, тупих замовників та світові новини. Час пролетів непомітно. Коли бармен почав протирати стійку, натякаючи на закриття, хлопці розплатилися й вийшли на вулицю. Город уже спав, огорнутий нічною прохолодою.

Вони дійшли до великого перехрестя, де їхні дороги розходилися. Навколо не було жодної машини, лише самотні світлофори блимали жовтим.

Ярослав дістав телефон, щоб перевірити час. Екран висвітив цифри: 23:59. Через кілька секунд цифри синхронно змінилися на рівні 00:00.

- Ну все, давай, бро, до понеділка, - кинув Макс і зробив крок уперед, починаючи переходити дорогу. 

Він спокійно минув центр перехрестя, але Ярослав не зміг зробити навіть кроку.

Рівно в першу секунду опівночі повітря навколо раптово стало густим, наче кисіль. Звуки міста - далекий гул траси, шелест листя - зникли в одну мить, змінені на абсолютну, оглушливу тишу. Ярослав хотів гукнути Макса, але горло здавив спазм.

Перед очима все шалено закрутилося. Простір навколо почав вигинатися, наче невдало написана текстура в комп'ютерній грі. Світлофори, асфальт, силует друга - все розмилося в кольорові смуги. Голову прошив такий дикий, гострий біль, ніби в череп вкрутили розпечений гвинт.

- Що за... - встиг прохрипіти Ярослав. 

Земля буквально пішла з-під ніг. Реальність навколо розсипалася на пікселі, темрява перед очима стала абсолютною, і хлопець, втративши контроль над власним тілом, важко впав у глибоку притомність, провалюючись у порожнечу.