Розділ 10 Світло (частина 2)

Кирило дратувався через зухвалість і недовіру зі сторони Дениса Олексійовича. Тому намагався хоча б якось викликати у нього людські емоції, жартуючи весь час.

- Тримайте.

Слідчий передав Олександру пістолет.

- Якщо не дорахуюсь патронів – будеш в мене особисто відповідати.

- Добре.

- Їжте! В нас ще багато справ, пане слідчий.

Я знайшла в себе в сумці більш зручний спортивний одяг, який би краще закривав моє тіло. Не дивлячись на те, що був початок літа, вночі в тій місцині було достатньо холодно. До того ж, якщо ми хотіли підпалити поле, то треба було мінімізувати доступ вогню до тіла.

Поки Олександр хрестив в святій воді пістолет з кулями, Кирило допоміг мені зі смолоскипами. Біля церкви він знайшов чотири балки й обтесав їх, щоб їх легко було тримати. Розрізав одну зі своїх футболок, які взяв із собою, змочив в пальному клаптики тканини. Потім прив’язала їх на один з кінців кожної палиці за допомогою мотузки.

- Щоб воно все спрацювало.

- Якщо гарненько постараємось – спрацює.

- Мені страшно.

- Мені теж.

- Якщо ми не виживимо?

- Тоді ми не виживимо.

- Яка ймовірність? Який шанс?

- Від нуля до ста.

- І що нам робити?

- Робити. А там – подивимось.

Ми повернулись до церкви і провели чіткий інструктаж щодо поводження із саморобними смолоскипами.

- Нам треба ще раз проговорити, в кого які дії. В нас не буде шансу розгубитись, тому що цей шанс буде вартувати нам життя.

- Ще тричі пройдемось по плану, потім півгодини відпочинку і ще один прийом їжі. Після цього нам залишиться тільки молитись і вірити.

- Вірити в Бога?

- Вірити і в Бога, і в себе, і в кожного з нас, пане слідчий.

Почався відлік невпинного часу – і мені ставало все страшніше. Їли ми мовчки – кожен думав про своє.

Вже сутеніло – і ми зайняли кожен свої позиції. Спершу ми мали підпалити поле. Воно було достатньо широким. Тому ми стали рівномірно, на певній відстані один від одного. І стали чекати.

Сонце майже зайшло – і Кирило підпалив кожному з нас смолоскип. Головне, щоб не було сильного вітру.

Як тільки сонце повністю зайшло, на рахунок «три» ми підпалили поле – і воно загорілось, як сірник, після спекотного та сухого дня.

- Пункт один виконано. Переходимо до наступного.

В нас було лише чотири пункти, але ж які. Ми стали за коло з солі біля церкви. З церкви я витягла великий хрест і притримувала його однією рукою, поки він стояв на землі основною вагою. Здавалось, що це єдине, що тримало мене тоді у вертикальному положенні. Страх робив зі мною щось незрозуміле.

Ми стояли так хвилин десять. А потім побачили, що вогонь на полі поступово почав згасати, і заміст нього з’являвся вже знайомий туман.

- Приготуйтесь! Зараз буде найцікавіше.

Кирило, як завжди, намагався приховати свій реальний стан за жартами.

Раптом ми почули шурхіт – істоти наближались. Здавалось, що до нас хтось крокує.

Почувся шепіт:

- Ada! Malen'kaya Ada, ty gde?

Матір Божа! Я заледве не знепритомніла. І тут ми побачили їх всіх. Їх було одинадцять. Виглядали вони, як люди, але дуже змарнілі, мали бліді обличчя, та в кожного були червоні мертві очі.

- Ada, ty vernulas' k nam! My rady tebya videt'. Idi k nam. Ty zhe pomnish' – my ne obidim tebya.

Пролунав їхній мерзенний сміх. Ще в день я зрозуміла, що вони відчують в мені кровний зв’язок з моєю родичкою. Тому нашим третім пунктом було те, що я мала вийти з захисного кола. І я вийшла, тримаючи в руках хрест.

Четвертий пункт був найважчий – вижити. Ми не знали, що їх буде стільки, але знали, що їх буде більше ніж нас. Хлопці вирішили, що я буду відволікати на себе увагу, поки вони будуть їх нищити. Мої колеги виявились праві. Здавалось, що ці істоти помічали лише мене і нікого більше. «Приємно», звісно…

Один з них відокремився від натовпу нелюдів. Напевно, це був їхній ватажок, тому що ніхто з них більше не ворухнувся. Я стояла непорушно, хоча мені дуже хотілось втратити свідомість і не знати, що відбувається навколо. Хрест в руках давав відчуття заземлення.

Ця істота підійшла до мене впритул. Я не дихала в той момент. Я затамувала подих. Існував якийсь мізерний шанс, що мене не помітять, якщо я не буду проявляти ніяких ознак живого організму. Це створіння злегка нахилило голову, тому що він був вищий за мене, і почав мене обнюхувати. При цьому його паща трохи відкрилась – і я побачила справжнісінькі ікла.

- Господи, допоможи…

Я сказала це дуже тихо, заплющивши очі та ще міцніше схопившись за хрест.

- Ty ne Ada. No tvoya krov' pakhnet tak zhe!

Мені здалось, що я почула рик. Але, що я точно відчула, так це рух повітря біля моєї шиї. Я не бачила, а знала – наступною на смак будуть перевіряти мою шию.