Розділ 9 Прокляття (частина 1)

В церкві ми просиділи до світанку. Під ранок було дуже холодно через вогкість. Інколи стук в двері припинявся, але після цього здавалось, що хтось ходить по даху церкви. Вікна, хоч і були розбиті, але все ж таки буди забиті дошками. Тому в середину ніщо не могло пробратись. Тим паче в церкву. На годиннику показало пів шостої ранку – вже мала настати світла частина доби.

-        Ну що, спробуємо вийти?

-        Маємо спробувати.

Хлопці витягнули балку з засову і, прочинивши двері, вийшли першими. А потім вийшла я. На дворі стояв теплий та світлий літній ранок. Від теплого повітря поколювало шкіру після ночі у вогкій і холодній церкві. Але нам гріх було жалітись – ми залишились живі.

-        Що нам тепер робити?

-        Треба роздивитись.

Через відчинені двері в середину церкви потрапляло світло. Це був тридільний дерев’яний храм, який складався з бабинця, нави та вівтаря. Бабинець – це частина храму, в якому є вхід у храм. Нава є найбільшою частиною храму; подовжня або поперечна частина простору монументальної споруди, що розташована між рядами колон, стовпів, арок. Вівтар за розміром переважно такий самий як і бабинець, там перебуває священник під час літургії та знаходиться церковний іконостас. Іконостас – стіна з ікон у храмі.

В церкві кам’яний фундамент. І стає зрозумілим, через що було холодно вночі. На стінах відсутні фрески. На іконостасі лише одна ікона. В кутку стоїть великий хрест. І більше нічого.

Поступово приміщення наповнюється теплим повітрям. З тим, як піднімалось сонце, сонячні промені, які пробивались крізь дошки на вікнах, освітлювали інтер’єр церкви.

-        Треба повернутись до мого автомобіля.

-        Що ми будемо робити далі?

-        Подивимось.

Ми підійшли до автомобіля Кирила і побачили, що шини понівечені.

-        Як це? Коли я залишав свій автомобіль, все було цілим.

-        Після цієї ночі я нічому вже не здивуюсь.

Я обійшла автомобіль з усіх боків – інших пошкоджень не виявлено.

-        Тепер ми звідси не виїдемо.

-        Та невже, Сашо?!

-        Кирило, досить! Нам ще не вистачало між собою пересваритись.

-        Я просто повірити не можу! Як якась чортівня здогадалась проколоти шини?!

-        Хижак полює на здобич – отже, обмежує здатність здобичі на втечу, порятунок.

Кирило зняв з блоку автомобіль – хоча б всередині пошкоджень не було виявлено.

-        Нам потрібно визначитись, як діяти далі. Зрозуміло, і це очевидно, що виїхати ми не можемо. Принаймні на цьому автомобілі. Хлопці, може ви подивитесь, що з автомобілем Івана?

-        Там така ж проблема. Я, ще коли ми його знайшли, подумав, що напевно це й була причина того, що вони одразу не змогли виїхати, а залишились тут. Як тобі, Кирило, тепер бути на місці Івана та Світлани?

-        Олександре, замовкни! Ти не втрачав близьку людину!

-        Завдяки тобі й твоїм іграм втратив…

І Алекс пішов у бік хатин.

-        Алексе, повернись! Нам не можна залишатись наодинці.

-        Зараз день – мені нічого не буде.

-        Нехай йде! Бодай провітриться…

Олександр пішов – і ми з Кирилом залишились поруч з його автомобілем один-на-один.

-        Він кохав Світлану.

-        Я її не вбивав…

-        Ти відправив їх, а тепер і нас, на вірну смерть!

-        Ви самі захотіли поїхати, Софіє! Ти і цей Алекс!

-        Але ж ти не попередив, що на нас чекає! Хоча все прекрасно знав… Зробив запаси святої води, купив сіль, усілякі інструменти, що можна використовувати, як зброю…

-        Я не знав точно, розумієш?

-        Хто будучи здоровою адекватною людиною, повірить у всі ці казки, міфи, легенди, як хочеш називай!

-        Я не хочу нічого нічим називати. Я хочу додому! Але тепер ми тут, в пастці, через тебе та твою примху! Якщо ти це все скупляв – то ти в це віриш! Міг би і попередити.

-        Софіє, не хочу тебе ображати, але ти що, з глузду з’їхала?! А як же твої прокляття та марення? То може ти не менш забобонна, аніж я?

-        Йди до біса, Кирило! Я через свої сни нікого нікуди на смерть не везла!

-        Не бреши, Софіє! Ти ж сама хотіла сюди приїхати.

Олександр повернувся до нас. Він десь знайшов відро та лопату.

-        Так, все досить! Заспокоїлись обидва! Хто, як і з якої причини тут – не важливо. В результаті ми всі троє тут без можливості виїхати з цього місця. Тепер у нас одна мета – вижити! І наші сварки в цьому не допоможуть.

Ми троє стояли один навпроти одного. Здавалось, що повітря між нами наелектризоване. Але поки є ті, хто жадає нашої смерті більше, аніж ми гніваємось один на одного – це не час і не місце для лайки. Нам потрібні сили, щоб захистити себе.