Розділ 6 Сім’я (частина 1)

«Прокляття на тобі кровне.

Біси прийдуть за тобою»

За ту ніч, коли я спала в квартирі Кирила, мені не наснилось нічого. Спала я тоді мало, але спокійно. Після слів цієї бабці мені стало тривожно. І те, Кирило набрав дві каністри святої води, не здавалось мені божевільним, як він сказав. Мені хотілось ще десь взяти сіль і висипати її навколо себе.

- Ми можемо заїхати ще в магазин?

- Щось забули?

- Я хочу купити солі.

- Я вже купив.

Освячена вода, сіль і багато будівельних пристроїв та інструментів, які нагадують зброю…

- Кирило..?

- Слухаю. І на «ти».

- Нащо нам це все? Каністри води з церкви, сіль та мотузки з цвяхами на додачу до якогось залізяччя. Може поясниш?

- Софіє, в мене з’явилась одна думка. Комусь вона може здатися дивною, навіть дикою. Але я вирішив, що легше зробити так, як я подумав, аніж потім себе мучити чи винити, що відкинув навіть найдивнішу здогадку.

- Думаєш там, куди ми їдемо, існує нечиста сила, як в повір’ях?!

- Те, що вбиває людину, тим паче знекровлює її тіло, важко назвати НЕ монстром. Не погоджуєшся?

- Так, звісно. Але ж ти розумієш, що це все вигадки, фантазійні персонажі, а людей вбивають люди.

- Так, люди. Люди, в яких не залишилось нічого людського, лише форма, оболонка. А так це нечисть, навіть не звірі, а справжнісінькі монстри.

- Але ж проти людей свята вода та сіль не мають ніякого значення. Це не зброя для захисту проти вбивць, не зважаючи на те, що вони монстри.

- Нехай буде, як заспокійливе. Так, це все забобони, але ж люди раніше вірили. То ж нехай стане і нам на захист.

Нехай… На годиннику показало десяту ранку. Ми вже від’їхали від Києва на добру сотню кілометрів, залишивши область позаду. Десь в паралельній реальності в Олександра мав початись допит. Але не в цій. Прибути у Волинську область ми мали вже після шостої години вечора. То ж їхати було ще дуже довго, а мені так хотілось спати.

Але задрімати мені так і не вдалось. Чи мені так здалось спочатку. Я все ще сиділа і дивилась у вікно. Кирило ввімкнув тихо радіо. Олександр все тримав в руках мапу і не відводив очей від дороги. Я хотіла щось сказати, але не змогла. Я намагалась поворухнутись, дотягнутись до когось з хлопців, але не змогла цього зробити. Тільки очима водила і сіпалась повсякчас. Раптом навколо змінилось освітлення – денне жовте приємне світло перетворилось на зеленкувате. Я вже встигла подумати, що мені стало зле. Але раптом мене підкинуло і я заплющила очі. Коли я їх відкрила, то побачила, що я вже не знаходжусь в салоні автомобілю. Я стояла біля якоїсь хатини. Навколо мене були ще такі ж будинки. Це точно було якесь селище. На вулиці був день, очевидно, що літо, трава вигоріла і була повністю жовта. Я почула якісь дивні крики.

- Мамо! Мамо!

Маленька дівчинка пробігла повз мене, не помітивши мене.

- Мамо!

З будинку вийшла молода жінка.

- Що доню? Що сталось?

Вона підійшла до своєї… дитини. Можна було тільки здогадуватись, що відбувалось.

- Чому ти мокра? Де ти була?

Я тільки зараз помітила, що одяг і волосся дівчинки були мокрими. Наче картина того, що відбувалось, вимальовувалась поступово.

- Мамо, мені боляче…

- Де доню? Що болить?

- Тут…

І дівчинка показала на свою шию і руки.

- Боже, що це?

Я підійшла ближче, все одно мене ніхто не помічав, не бачив. На шиї та руках дівчини були синці, свіжі рани.

- Хто це зробив?

- Я не знаю… Я не знаю їх. Мамо, пробач!

- Де ще болить?

Дівчинка почала плакати та відходити кудись далі в хатину. Мати зникла. Я пішла за дівчинкою. Я зрозуміла, що я вже не в будинку, а на полі. Трава мені була по пояс. Та сама дівчинка пробігла знову повз мене, але одяг і волосся в неї було сухим.

- Адо! Адо!

- Не наздоженеш! Не знайдеш!

Десь чувся хлопчачий голос. Він кликав дівчинку.

- Адо! Адо!

Ми забігли в ліс. Стало темніше, але досі зберігалось зеленкувате освітлення. Дівчинка зупинилась. Хтось вийшов з-за дерев. Їх було декілька. Чоловічі темні постаті.

- Kto eto takoy zdes' poteryalsya? Malen'kiy napugannyy zaychonok… Idi syuda![1]

Я знову не побачила дівчинку поруч, а погляд постатей був направлений на мене. Я теж подивилась на себе і побачила, що я була вдягнена в одяг дівчинки. Я і була тією дівчинкою.

Ззаду до мене підійшов один з чоловіків і дуже міцно схопив за руку. Я намагалась її вирвати – шкіру пекло. Насилу мені вдалось вирватись – і я побігла, не чекаючи. Бігла через ліс і вибігла на берег озера.