Розділ 5 (частина 2)

- Ми хотіли виїхати вже сьогодні.

- Ні, Софіє. Нам треба підготуватись, виспатись, продумати маршрут. Це все так не робиться – спонтанно. Треба ввімкнути розум, а не робити все послуговуючись емоціями. Коли було завантажено заключне відео?

- Позавчора.

- Точний час?

- Зараз подивлюсь.

Олександр щось натиснув в планшеті.

- П’ята ранку. Точно о 05:15.

- Софіє, подивись в Інтернеті, що таке п’ята ранку в Волинській області?

- Добре.

Пошук довго опрацьовував інформацію.

- Показує тільки Луцьк.

- Нехай.

Через декілька хвилин я знайшла потрібну інформацію.

- О 05:09 схід сонця в Луцьку.

- Отже, світанок…

Кирило ходив туди-сюди по своїй вітальні. Пляшка в нього досі була в руці, але більше він не пив.

- Що Ви думаєте, Кирило? Коли нам їхати?

- Як не дивно, я думаю, що нам потрібно потрапити в ту місцевість перед світанком. Щоб коли почнеться денна частина доби, бути вже на місці.

- Будемо їхати вночі?

- Виїхати маємо ввечері. Але вже не сьогодні, а завтра. Нам треба виспатись – це по-перше. А по-друге – зібрати речі, підготуватись.

- До чого?

- Я не знаю. Але те, що знекровило тіла двох дорослих людей, напевно буде чекати і на нас.

- «Що», а не «хто»?

- Так, саме «що». Люди так не вчиняють.

- Ми тоді з Алексом підемо. Кожен до себе додому. Завтра зранку тоді з Вами зв’яжемось – обговоримо наступні наші дії.

- Залишайтесь тут, в мене. Я живу один, а кімнат цілих три. Всім буде місце.

- Але ж…

- Я думаю, що нікому зараз не варто залишатись на самоті, особливо, наодинці зі своїми думками.

Олександр схвально кивнув і заледве посміхнувся. А я… не знаю. Це все так незвично і досить недоречно. Хоча це повна характеристика всього того, що відбулось за день.

- Я можу приготувати вечерю.

Я дійсно добре готую. А ще мені було незручно в чужій квартирі і весь час хотілось зробити щось корисне.

- Не треба. Замовимо піцу. Всі їдять піцу?

- Так.

- Так.

Залишок вечора пройшов більш-менш спокійно. Ми поїли піцу і розійшлися кімнатами. Я залишилась сам-на-сам зі своїми думками. І мені це не сподобалось. Мігрень досі не пройшла. Я вирішила вжити знеболювальне і лягти спати. Поліні, своєму психологу, я не захотіла писати. Просто не знаю, що їй сказати насправді. На додачу до моїх розповідей про сон, панічні атаки, спроб «потонути» у власній ванній, показати ще й ці відео або хоча б спробувати про них розповісти – це зовсім не буди грати на мою користь, як здорової ментально дорослої людини. Це лише підкреслить, що я нікуди не просунулась у позитивний бік свого лікування. Принаймні в її очах. З цими думками я почала засинати.

Ранок почався аж занадто рано. Я прокинулась від гучного звуку. Щось впало. Я тихо визирнула з-за дверей до кабінету Кирила, де спала цілу ніч на дивані. На кухні, звідки і долинали гучні звуки, Олександр та Кирило намагались щось вирішити з якимось листком паперу на столі. Очевидно, що не вистачило місця, тому щось випадково впало з кухонного стола.

- Прокинулась? Добре.

- Що це? Мапа?

- Намагаємось прокласти маршрут.

- Звідки у вас така велика мапа о…

І подивилась на свій годинник. Я спала в одязі та не знімала годинник. Все рівно не почувала себе на чужій території, як вдома.

- … о шостій ранку?!

- Роздрукували.

- Зрозуміло. Снідали?

- Ще ні. Щоб замовляти щось ще рано, а в холодильнику продуктів немає.

- Як Ви тут живете?

- До вчорашнього дня – спокійно. Їм в ресторанах, тут сплю, працюю в редакції. Ще питання щодо мого життя?

- Я піду в магазин, якщо я вже встала. Побажання чи заперечення по продуктам?

- Ніякої риби. Все решта – з’їм.

- Сашо?

- Мені все рівно. Будь-що.

- Добре.

В магазині я провела десь годину. Я не знала, на скільки ми поїдемо і де ми в наступний раз зможемо поїсти, але хоча б якийсь перекус солоний та солодкий має в нас з собою бути і бажано такий, що не зіпсується під час спеки. І воду. Обов’язково воду.

На сніданок я вирішила зробити млинці, а на обід – борщ. Якщо ми поїдемо ввечері, то й встигнемо ще й пообідати.

В квартирі Кирила, коли я зайшла з пакунками, стояв якийсь шум – чоловіки голосно сперечались.

- Що сталось?