Розділ 5 Дорога (частина 1)

Якщо ти не хочеш показувати ці відео слідчому, що ж ти плануєш з ними робити? Тим паче, що нам потрібно зараз їхати у відділок.

-        Ти не виглядаєш враженою від перегляду відео. Хіба вони тебе не налякали?

-        Я не знаю. Я досі не знаю, що побачила.

Насправді я не хотіла говорити Алексу, що я впізнала ту місцину на відео. Я вже давно бачила один дивний сон – і те саме поле, озеро та ліс я побачила на відео, які показав мені Алекс. І церква. Так, звісно, як я могла забути про церкву. Мені здавалось, що я навіть знаю, як вона виглядає з середини.

-        Не говори так, Софіє. Я не хочу, щоб ти думала, що я божевільний.

-        Я так навіть не подумала. Просто… Неважливо. В мене шок. І ще нам потрібно їхати на допит.

-        І що ми там скажемо?! Будемо вдавати, що ми нічого не знаємо?

-        «Я знаю, що нічого не знаю»[1] .

(Після допиту)

Ми з Алексом стояли в коридорі поліцейського відділку та дивились один одному в очі. Треба було щось робити. Я дістала з сумки телефон. Мені здавалось, що те рішення, яке так гарно виглядало в моїй голові, буде так само непогано звучати в реальності.

Я зателефонувала людині, до якої звернулась би в останню чергу:

-        Кирило, це Софія. Ви зараз у себе вдома? Чи можна під’їхати до Вас? Так, добре. Ми з Алексом зараз приїдемо.

Через тридцять хвилин ми вже були біля будинку Кирила. Всі у редакції знали, де мешкає наш керівник. На свій день народження він завжди влаштовував гучні вечірки, куди запрошував усіх бажаючих. А бажати мали усі, хто хотів потім спокійно пересуватись коридорами редакції. Кирило ображався і мстився тим, хто, на його думку, не висловлював йому свою повагу та прихильність.

 Але після почутого та побаченого мені було байдуже, якщо Кирило вирішить, що ми з Алексом не проявили достатньо поваги, щоб записатись до керівника на «прийом» за місяць. Зараз його світосприйняття не мало значення.

-        Я ще не пив, на ваше щастя. Тому кажіть швидше, для чого приїхали?

Кирило зустрів нас у дверях свої квартири ще в робочому костюмі та з червоними очима, в яких можна було прочитати серед усіх інших емоцій страх, який вирізнявся найсильніше. Всім у відділку повідомили про смерть наших колег.

-        Ми з Олександром хочемо поїхати у відрядження.

-        Що?! Ще раз. Ану, заходьте в квартиру!

Ми зайшли з Олександром в квартиру до керівника редакції. Тільки біля вхідних дверей горіло світло – в решті квартири було темно і якось незатишно. Навіть під час вечірок, де було повно людей та завжди було гамірно, здавалось, що в квартирі ніхто не живе. Хоча, з огляду на спосіб життя Кирила та кількість романів, які йому приписують, і не дивно, що житло виглядає самотнім.

-        Ми з Олександром хочемо поїхати у відрядження.

-        Зараз це неможливо. Ви ж теж підписали той цікавий папірець у відділку, що найближчим часом нікуди не поїдете з міста?

-        Так, але…

-        От і все. Ніхто з вас нікуди не поїде. Пересуваєтесь тільки в межах Києва.

Кирило сміявся, але якось невесело. Було помітно, що чоловік нервував. І це недивно – всі сьогодні пережили стрес, і кожен з офісу реагував на нього по-своєму. Кирило завжди сприймався людиною легковажних поглядів.

-        Ми хочемо поїхати у Волинську область і розібратись самим у смерті Івана та Світлани.

-        Ви здуріли від пережитого стресу, чи що?! Хочете ще й самі загинути?!

-        Ми беремо всю відповідальність на себе.

-        Ні, ні-за-що!

-        Ми – дорослі люди.

-        Чого ж тоді такі дорослі люди прийшли до мене? Навіщо тоді повідомляти мені про свої плани?

-        Нам потрібен офіційний документ, щоб виїхати з Києва. Підстави, юридично затвердженні.

-        Я цього не зроблю. І не просіть. З мене на сьогодні досить. Я розумію, у вас стрес. Йдіть відпочивати – в понеділок на роботу.

Олександр нічого не говорив. Я зрозуміла, що Кирила треба переконати.

-        Сашо, покажи Кирилу ті відео.

-        Софіє…

-        Нехай подивиться, Можливо тоді змінить свою думку.

-        Які ще відео, Софіє? Алексе, добре подумай перед тим, як показувати мені бодай щось з власної колекції.

-        Не знаю, про що Ви подумали, Кирило, але це ті відео, які надіслала Світлана Олександру відповідно до Вашого ж доручення. Я думаю, що Ви теж маєте їх побачити.

Кирило якось задумливо на мене подивився. Хоча б зараз він не сміявся.

-        Що там на цих відео?

-        Звіт Івана та Світлани з їх відрядження.

-        І що? Що там такого, від чого я можу змінити свою думку і, більш того, підписати вам офіційний документ на пропуск?