Розділ 2 Київ

Мені вдається вскочити у ванній і вже сидячи розтулити очі та за кричати. Я не можу надихатись. Очі намагаються звикнути до штучного світла після... темряви.

Невже я заснула? Та як не задихнулася? Беру телефон. Він на місці. На годиннику показує, що пройшло лише три хвилини. Я не вмію затримувати повітря на цілих три хвилини. Тоді відповідно існував малий відсоток вірогідності, що я заснула. Але що ж тоді сталося? Все було таким реалістичним... Треба зателефонувати Поліні.

Чи не треба? І що я їй скажу?

«Привіт, Поліно. Знаєш, я тут спробувала твій метод шокової терапії. Набрала повну ванну води, лягла в неї, закрила очі. І знаєш, не допомогло, якщо бути чесною. Тепер ще до того всього, що в мене було до цього, я ще й ванної боюся. Бо знаєш, чи я з глузду з’їхала вкрай, чи так в легкій формі (а чи можна з’їхати з глузду в легкій формі?). Так от: мене там щось схопило і почало тягнути вниз. ЩОСЬ. В МОЇЙ. ВАННІЙ. Все, кінець. Час викликати швидку, МНС та поліцію. Нехай розбираються».

В мене є сумніви щодо того, як Поліна відреагує на дане повідомлення від мене. Навряд чи вона йому зрадіє, а ще, що маловірогідно, – зрозуміє його. Я й сама не розумію. Зовсім. Все відбувалось так само, як і уві сні. За виключенням біганини по полю та по лісу – одразу в озеро, у темну, непроглядну воду, бездонну темряву.

Що мені тепер робити? Мені ж ніхто не повірить. А якщо й повірить, то адекватною точно не сприйме. Безвихідь... Хіба. Я думаю, що, в принципі, я можу ще раз виконати цю процедуру. Просто видозмінивши її. Якщо і сходити з розуму, то вже технічно, відповідно до усіх законів цивілізації. Я вирішила зафіксувати все за допомогою відео. Для цього мені потрібно якось закріпити телефон над ванною. Десь тут стояла швабра, а на столі в кухні валявся клейка стрічка. Дуже технічно, а головне за останнім писком цифрового світу. Але перш за все треба випити седативного чи щось для серця, бо воно так і калатає, так і калатає.

Швабра плюс клейка стрічка – мала б вийти нова модель селфі-палки чи штативу. Але не вийшло – стрічка не втримала телефон на палиці, а швабра не захотіла триматись так, щоб знімати все, що відбувається у ванній. Треба йти в магазин. Сподіваюсь, він ще не зачинений. Сьогодні я маю з’ясувати, що коїться там, де я живу. Бо зранку доведеться вже викликати священника та пити замість заспокійливого святу воду.

Магазин техніки ще працював – змогла обрати штатив. Консультанти у відділі аксесуарів для телефону на мене витріщались з дуже невеликою підозрою: чи в мене взагалі все гаразд?! Я вдягнула поверх піжами, яка не зовсім встигла висохнути, лише худі, а на ногах в мене були кросівки, не до кінця зашнуровані. Не було часу підбирати вечірній образ. Не до цього було мені. На голові замість навіть не гарної, а хоча б нормальної, акуратної зачіски, в мене було підібране волосся. За стилем це нагадувало: «я балерина і протанцювала партію Кармен три рази поспіль».

Не дивно, що людей зацікавила така персона, як я. А мене зацікавило те, що коїться зі мною, і що чи хто живе в моїй ванній. Тому штатив був куплений та донесений до квартири, незважаючи ні на що.

Додому я повернулася, коли вже стемніло. Це зовсім не покращило мені настрій. Кажуть, що темна частина доби – це час усілякої нечисті.

Заново наповнюю ванну. Вода, яка була в ній при першій спробі, вже встигла охолонути. А експерименти краще проводити в тепличних умовах.

Штатив розмістила так, щоб видно було ванну зверху. Я маю побачити, що відбувається насправді.

Та сама піжама, та сама ванна, та сама дівчина. Запис ввімкнено.

Як ритуал: спочатку стати у ванну; потім сісти, щоб вода торкалася підборіддя; і нарешті – лягти у ванну, щоб вода наді мною. Очі закриті, дихання затримано, руки тримаються бортиків. Запис триває.

Я нічого не відчуваю, окрім надзвичайної напруги по всьому тілу. Я не можу розслабитись. Все рівно бачу освітлення в кімнаті, навіть крізь затулені повіки. Щось не так. Поки все зовсім по-іншому. Ніякої темряви чи морока, ніщо не тягне мене донизу. Є тільки я, ванна, вода в ній і реальність.

Коли в мене почало закінчуватись повітря в легенях, знову з’явилось це відчуття – піді мною більше не було ванни, а руки не тримались за її бортики. Десь дуже глибоко в моїй душі я навіть зраділа цьому. Зраділа, що можливо вдасться зафіксувати на відео те, що зі мною відбувається. І я розслабилась. В такій абсурдній ситуації, я, як ненормальна, розслабилась. Підсвідомо, на периферії розуму, існувала абсолютна впевненість в тому, що я вдома. Це все знімається на камеру – і потім я все з’ясую. Потім. А зараз я знаходилась в цілковитій темряві. Було тихо. Навіть ніхто не затягував мене вниз. Просто поступово ставало холодно – це означало, що глибина занурення збільшується. Раптово, прямо в саме моє вухо якийсь огидний нечестивий голос прокричав:

«ТИ! ПРОКЛЯТТЯ! СМЕРТЬ!»

І в цей момент я винирнула і з трансу, і з води. Я оглянулась: та ж сама ванна кімната, світло з лампочки під стелею і навіть пухнасті капці на килимку. Нічого не змінилось. Лише тільки один момент, який змінився: на додачу до візуальних галюцинацій, в мене почалися ще й слухові. Бінго! Такого бажання на свій день народження я не загадувала. Точно.

Треба подивитись відео на телефоні. Обережно вибравшись з ванни, хлюпаючи ногами по підлозі, я підійшла до штатива і зняла телефон з тримача. Вимкнула режим відео і запустила його заново.