Розділ 10

- Хто це? – спитала Даяніра, зазираючи мені через плече в екран комп’ютера. – Я неначе десь бачила цю людину.

Вона стояла дуже близько, я майже фізично відчував тепло її тіла. Зацікавлено на неї глипнув. Може, щось згадала?

- Ні, я нічого не згадала. На жаль, - зрозуміла мій погляд дівчина. - Але на підлозі в тій кімнаті, з якої пішла, валялися уривки газет. Там, на одному з клаптів, був портрет цього чоловіка.

- Це пан Гречук, він один із найвпливовіших людей зони «Смарагд», де ми знаходимося, - пояснив я, шукаючи на мапі у вірті вулицю Схимників.

Комп’ютер чомусь почав глючити, на екрані замайоріли червоні попередження про помилку входження в систему, а потім він взагалі вимкнувся і почав самостійно перезавантажуватися. Гм. Що з ним? Я давно не був у цій квартирі, все було вимкнене довгий час. Іноді сюди я присилав клінерську службу прибрати пил та вимити вікна. Але виключно команду, що складалася лише з роботів. Не міг ніхто пошкодити систему. Як тільки сьогодні отямився – одразу ж увімкнув вірт, активував систему захисту й перевірив екранування. Все ж було добре!

- Це він дзвонив? Гречук, тобі погрожував? – спитала знову дівчина, відійшла й сіла на диван, знову увімкнула вірттіві.

- Не зовсім, - відповів я розсіяно, почав перевіряти опції системи на наявність чи вірусів, чи конфліктів у скриптах.

Наче все було нормально. Після перезавантаження система працювала ідеально. Я знову відкрив карту «Смарагду».

- Він тисне на мене, - промовив я наче й не до Даяніри, а до самого себе. – А я не люблю, коли на мене тиснуть і заганяють в глухий кут.

- Я знаю, Кириле, це все через мене, - дівчина дивилася в екран вірттіві, але погляд був відчужений, вона не бачила того, що показували на екрані. – Ті люди, там, у тебе вдома... І цей дзвінок... Ти повинен, мабуть, віддати мене цим людям. Навіщо тобі проблеми? Тим більше, що я тобі ніхто. Ми чужі. Я не хочу, щоб ти постраждав. І ще...

Дівчина раптом поглянула на мене приреченим поглядом.

- Мене хтось кличе. Я повинна йти. Я неначе щось забула дуже важливе! Знаєш, так буває. Ти постановила собі зробити якусь дуже важливу, просто надзвичайно важливу справу! Але раптово забула. І це відчуття починає тебе мучити, гризти, непокоїти... Кириле, я повинна щось зробити! Кудись піти! Чи зустрітися? Чи сказати щось комусь? Чи мені мають щось сказати? Чи..? Я не знаю! Але це відчуття... Воно не лише присутнє в мені. Воно...

Дівчина раптом вимкнула вітртіві і прошепотіла:

- Воно мені наказує, Кириле... Я опираюся з усіх сил. Я... Я боюся...

Обличчя дівчини стало переляканим і розгубленим.

Я підійшов, сів поряд. Обняв її за плечі. Вона довірливо притислася, я чув, як б’ється її серце: сполохано. Справді, налякана.

- Не бійся. Все минуло. Залишишся тут, поки я не повернуся. Нікому не відчиняй двері. Знаєш, як у казочці: навіть коли хтось представиться мною і скаже, що він – це я. Я в свою домівку заходжу сам, а не прошу мені відкрити...

Я говорив усі ці слова, а сам гарячково думав: дівчину оброблено НЛП? Не схоже. Гіпноз? Можливо. Ех, сюди б гарного спеціаліста. Але такого в мене немає на приміті. Може, Гречук якраз знає про все це?

- І сама нікуди в жодному разі не виходь! – наказував я вже на порозі квартири.

Даяніра кивала, погоджуючись. Але в очах стояла якась полуда, я не був упевнений, чи вона мене справді слухає. Тому я поставив на дверях заборону на вихід із квартири. І Крабові підвантажив мод на охорону об’єкта «Даяніра». На всяк випадок. Пообіцяв бути під ранок. Обов’язково бути.

Ендуро стояв на місці, цілий і неушкоджений. Вулиця Схимників була в десятому районі, і я помчав туди, швидко оминаючи рідкі службові машини. Почався умовний комендантський час – після двадцять третьої години їздити дорогами «Смарагду» звичайним обивателям не рекомендувалося. Ні, ні! Жодних заборон! Але якщо ти не хотів лишитися без транспорту – то краще хай він стоїть у гаражі, чи на стоянці, а сам ти сиди вдома, бо життя – дуже крихка річ.

Вечір і ніч у «Смарагді» належали мобстерам, буллі та волканам. Іноді ще привам, але їх було мало і вони рідко вилазили з-під землі. І роботи, звичайно: кур’єри, що доставляли їжу, напої, інші необхідні комусь речі в таку пізню пору.

Перехожих майже не спостерігалося. Так, іноді стояли біля своїх яскраво освітлених закладів повії, проходили по брудних і тьмяних тротуарах двоє-троє кремезних чоловіків, часто навіть зі зброєю в руках, не приховуючи своєї приналежності до кримінальних угрупувань. Поліцейські кібербратчики теж інколи з’являлися в полі зору. Але не встромляли свого носа, куди не слід. Ніч у «Смарагді» і день у «Смарагді» - це були дві великі різниці!