Розділ 9

Отямився я від запаху. Пахло чимось смачним. Їсти хотілося неймовірно. Я розплющив очі й побачив, що за вікном ніч, в небі висів рекламний цепелін, неоново пропонуючи купити нову кіберняню зі знижкою. Таку кіберняню, об’ємна голограма якої витанцьовувала в повітрі біля цепеліна, я теж купив би, навіть без знижки.

Ніч. Значить, я був без свідомості недовго. Принаймні, не так довго, як минулого разу: Гаспар аж через добу кричав мені у смарт, що приб’є мене сам, якщо я зникатиму так надовго...

- Ти вже прийшов до тями? – спитала Даяніра.

Вона, виявляється, сиділа поряд, дивилася віртовини. Там розповідалося про підготовку до дезінсекції у восьмому секторі. Із завтрашнього дня мешканцям заборонялося виходити на вулицю. Задля їхньої ж безпеки і здоров’я.

Ага, я так і знав. Будуть чистити сектор від волканів. Імпульс, мабуть, прискорив зростання популяції.

Можна було б переїхати в інший район, ще був час. Але я почувався вкрай виснаженим. Та й варто поки що залягти на дно. А квартира в цих хмарочосах була екранована від пошуків шпигунських програм ШІ.

Я поглянув у двері кухні, де крутився біля мультиварки робот Краб-3140. Готував  вечерю.

- У тебе чорні руки, - сказала Даяніра, глянувши на мої пальці, які справді були схожі на руки якоїсь чорної статуї чи ляльки, почорнілі до зап'ястків.

- У мене так буває, - неохоче відповів я. Не хотів поширюватися на цю тему. - Незабаром мине. Що так смачно пахне? - потягнув носом, сідаючи на дивані і переводячи розмову в інше русло. Я був дбайливо укритий пледом. А на щоці, де раніше щипала подряпина, відчув силікон пластиря: дівчина мене лікувала. Ти ба, яка добра.

- Голубці, - пояснила Даяніра, - вимикаючи вірттіві. – Я трохи вдосконалила рецепт у програмі Краба. Додала більше сметани та м’яса. Будеш вечеряти? Вже майже все готове.

Вона стрибнула на ноги й попрямувала до кухні. Незабаром я за обидві щоки наминав смачнючі голубці й ліниво згадував, чи поставив захист на «Ендрю». Вкрасти його не вкрали б – він був запрограмований на мої відбитки пальців, а от понівечити, зняти якісь деталі місцеві мобстери могли. Я завжди, залишаючи його десь, ставив захист – силове поле не давало підійти до нього на відстані пів метра.

Ситий і подобрілий, я всівся знову на дивані, і мене почало хилити в сон. Дівчина ще вовтузилася на кухні, і я зловив себе на думці, що мені сподобалося таке завершення цього сумбурного і важкого дня. Якось по-домашньому і по-родинному. Давно я не відчував таких емоцій.

Запищав смарт. Я дав дозвіл на з’єднання, бо мій номер знали лише мої друзі та бабуся. З усіма іншими – замовниками, посередниками, потрібними мені людьми – я спілкувався виключно через вірт.

- Кирило Шавревський? – запитав чоловічий голос з іншого боку смарта. – Нам треба поговорити.

Я сів рівно, нажахано слухаючи чужий голос.

- Не від’єднуйтеся, - спокійно промовив чоловік. – Ваш друг Гаспар люб’язно надав ваш номер телефону. Він, правда, не знає про це. Якщо ви хвилюєтеся за нього – то ми його не чіпали. А от ваша бабуся...

Я скочив на ноги й почав ходити кімнатою, закипаючи. Взяв себе в руки й спитав:

- Хто ви? Чого вам треба?

- Ви знаєте, хто нам треба, - відповів чоловік, наголошуючи на слові «хто». – Але щоб ви знову не наробили дурниць, дівчину поки що можете лишити там, де ви переховуєтеся. Я просто хочу поговорити.

- Пішли ви.., - не стримався я від лайки.

- Мої люди зараз стоять біля будинку вашої бабусі. Її звати Валентина Василівна, чи не так? Квартира сімдесят шість, сьомий поверх, третій під’їзд. Правильно? – чоловік був серйозним і зосередженим. – Я не прихильник таких методів, пане Кириле. Але... Ви влізли в дуже складну гру. Тому...

- Добре, - видихнув я. – Де й коли?

- Через годину в барі «Спектр» на вулиці Схимників. І без фокусів. Я гарантую вам безпеку, якщо ви будете тримати себе в руках...

Співрозмовник сам розірвав з’єднання, повністю впевнений, що я буду в тому барі через годину. І він мав рацію. По-перше, я не хотів, щоб мої справи зачіпали життя бабуся, яка ні сном ні духом не відала про моє справжнє життя. Досі вважала, що я працюю програмістом в якомусь офісі. І по-друге, мене почала напружувати вся ця ситуація з Даянірою. Може, цей незнайомець, нарешті, хоч трохи розповість про неї?

До речі, про незнайомця. Я швиденько пробігся по контактах у телефоні, витяг записаний аудіокеш, кинув у свій розпізнавач, під’єднаний до глобовірту. Пошук за голосовими даними був недовгим. Система одразу ж знайшла власника голосу, який я чув у смарті.

Це був один з найбільших босів зони «Смарагд», глава корпорації «Гречук і Ко» - Гречук Степан Тарасович.