Розділ 3

Дівчина похитала головою.

- Але ж треба тебе якось звати, - промовив я, тицяючи у вірт.

Вибрав джинси, зручне худі, кросівки.

- Яке жіноче ім’я тобі подобається? – спитав, закінчивши вибір.

- А тобі? – раптом спитала дівчина.

Я не чекав такого питання, здивувався.

- Ну, не знаю, Світлана, Оксана, Марина, Ольга, Соломія, - я почав перераховувати стандартні імена в «Смарагді», а потім вирішив пожартувати, додав кілька імен з комп’ютерних ігор. – Ще Гіацинта, Ніамара, Азура, Селестіна, Келіора, Деперія, Тратінара, Даобага, Жарункта, Зарнада...

- Гм, дивні імена, - зупинила вона мене. – Мені все одно. Я відчуваю, що ці імена не мої... Можеш вибрати будь-яке і називати мене так...

- Тоді, - я зміряв її поглядом, будеш... Даяніра. Гарне ім’я для феї.

- Для кого? – спитала дівчина здивовано.

- Не заважай, - махнув я рукою. – Стій непорушно, система зараз все зробить, - наказав.

Я вийшов з «колби» й зачинив за собою двері. Дівчина почала чомусь стягувати з себе сукню, хоча це було не обов'язково. Потім завмерла непорушно. Тридешка загуділа, почала світити вогнями на її фігурку, знімаючи параметри і визначаючи розмір одягу й взуття. Я знав, що буде далі. Старий одяг з неї поступово зникатиме, і формуватиметься новий. Цікаво було б подивитися на неї голу. Я кинув погляд на її груди, де вже почали зникати білі смужки бретельок бюстгальтера, і неохоче відвернувся. Ще не вистачало справді прилипнути до цієї дивної незнайомки. Вона, чорт забирай, хвилювала мене! І мені це не подобалося!

Я сів у крісло біля «короля» і почав переглядати останні новини «Смарагда». Робив це кожного дня, висмикував потрібну мені інформацію, яка, на перший погляд, була зовсім нецікавою і навіть дурною. Але то на перший погляд!

От, наприклад, у якоїсь пані Каріни Попковської з восьмого району зник песик. Вона шукала його пів дня, але ніхто не бачив. У тому ж восьмому районі вчора було помічено двох бездомних котів, про яких одразу ж повідомили кібербратчикам. Але вони, прибувши на місце, не виявили нікого й нічого...

Я задумався, невже знову волкани? Давно про них не було чути. Мабуть, я не один такий розумний був у нашому секторі, бо ведучий почав говорити про безпеку в районах, про те, щоб усі запаслися необхідними продуктами на три дні, бо керівник сектору, шановний президент Віктор, планує провести планову дезінсекцію на території кількох районів. Гм. Восьмий район недалеко від мого, шостого, де я живу. Сподіваюся, сюди волкани не забредуть...

- А тебе як звати? – спитали раптом за спиною, і я здригнувся, зовсім забув про свою незвану гостю.

- Кирило, - буркнув я. – Вже готова?

Я розвернувся в кріслі й побачив, що Даяніра (буду її так називати) вже одягнена в зручний і звичний для нашого сектору одяг, але зовсім не втратила свого, як би вам сказати, «феївського» лоску. Навпаки, стало схоже на те, що фею одягли в звичайний одяг. Дуже, дуже дивна вона була дівчина. Стояла, ходила, плакала і посміхалася, як... принцеса, королева... Ось що я помітив. Дуже підходила їй «принцесість» і «королівськість». Наче з якоїсь ерпегешки вилізла, в які я полюбляв грати.

- Все? Я можу йти? – спитала дівчина, переминаючись з ноги на ногу.

- Так, можеш, - кивнув я, - двері відчинено.

Я взяв спеціальний пульт і натиснув на кнопку. На вхідних дверях загуділи замки, відкриваючись.

Дівчина пішла до виходу. Повільно, помітьте, пішла, наче знехотя. Наче вже не хотіла йти, але її щось тягнуло...

Я мовчки проводжав її поглядом. Не збирався зупиняти, заборонив собі, знав, був упевнений, що вона – ходяча проблема. Але щось всередині мене опиралося моєму рішенню: так і смикало сказати «Залишся!».

Вже на самому порозі, стоячи однією ногою в коридорі, з якого повіяло нечистотами й запахом кріксу, вона обернулася й спитала:

- А-а-а... А в тебе є що-небудь поїсти? Я голодна. Вибач, що набридаю!

Щось всередині мене шалено зраділо, що дівчина хоч трохи ще залишиться поряд: якось вона дивно на мене діяла, притягувала, манила... Я ж натомість грубо пожартував:

- Ну, думаю, шматок хліба у мене знайдеться для бідної безхатьки! Не ритися ж тобі у сміттєвих контейнерах, голодній!

Дівчина кивнула. Розвернулася.

І тут я відчув наближення Імпульсу.

Схопив її в оберемок, і ми обоє впали просто там, у коридорчику, зачепивши й скинувши на підлогу поличку зі взуттям. На мене посипалися черевики й капці, але я не звертав уваги. Даяніра слабко смикнулася під моїм тілом, а потім завмерла, можливо, теж відчула смерть, що приходила рідко, але була невмолима й невблаганна: завжди після Імпульсу залишалося кілька жертв, як гірка плата за безпеку «Смарагду»...