Глава перша. Батьківське гніздо

Від прання руки вже почервоніли. За час праці у маєтку я вже встигла навикнути не стирати кісточки пальців до кров'яних надривів, але все ще не могла так вправно та швидко робити, як матінка. Раз пораз фартухи чіплялися до пральної дощечки, наче там все ще було не відшліфовано. Леді Нора, старша покоївка, тільки диву давалася, як я то робила. Тому поважна леді і не давала мені важливих доручень.

Я всміхнулася, згадуючи матінку.

Маленька, я підбігла до неї, хапаючись за поділ сукні, коли щось хотіла.

— Матінко! Навчи і мене! Будь ласочка!

— Моречку, ну що ти як маленька. — лагідна усмішка осяяла її обличчя. Вона поцілувала мене у чоло, продовжуючи прати. Покоївки навкруги всміхалися.

— Гей, може все ж навчи її? Бачиш же, яка помічниця росте. — леді Нора завжди прихильно відносилася до мене.

— Точно! До праці треба привчати змалечку. — кивнула якась жінка.

— Ха-ха, — матінка посміялась так хитнула головою. — Ну добре-добре. Якщо ми не будемо вам заважати.

Вона витерла долоні та посадила до себе на коліна, щоб я могла без проблем прати. Тоді ночви здавалися мені велетенськими! Наче справжнісіньке озеро.

— Ось, дивися.

Матінка показала, як потрібно водити по дошці. Верх, вниз, наче нічого складного. Я, як зачарована, слідкувала за кожним рухом. Не витримав, я крикнула:

— Дай я, я хочу тепер! Я зрозуміла все!

— Добре, Крихіточко. — матінка передала мені одяг і я старанно почала прати. Виявилося набагато складніше, ніж здавалося. Але я старалась, червонівши від натиску. У мене зовсім не виходило так само і я ледь не плакала, але лише вкусила губу та продовжувала.

— Лишенько! Моречко, твої руки! — матінка зойкнула та вхопила мене за долоні. Вони кровоточили, а я навіть не помітила. Сльози, що трималися в очах, потекли струмками по щоках. «У мене не вийшло! Я така невдаха!» — я все ще чітко пам'ятаю, що тоді подумала. Матінка відпросилясь та повела мене перев'язувати руки.

— Крихіточко, все добре, ти молодець. — заспокоювала вона мене потім. Холодні від води та грубі долоні матінки гладили по волоссю, заспокоювали. — У мене теж не зразу вийшло. Потрібно трішечки терпіння і все вийде.

— Але я хочу вже. — рюмснула я носом. — Чому так не можна?

— Так не буває, маленька. Всьому люди вчаться. Твоя матінка теж не все вміє.

— Наприклад? — недовірливо запитала я.

— Ну-у... — вона зробила задумливе обличчя. — Наприклад, я не вмі-ію... Не лоскотатися!

І з гучним сміхом матінка прийнялась мене лоскотати. Я навмання намагалась, сміючись, відбитися. Про сум від невдалої допомоги я вже й геть забула. Ми обійнялися.

— Давай, потрібно ще багато зробити. І ти мені допоможеш.

— А якщо не вийде знов? — все ж сумно перепитала я.

— То вийде наступного разу. 

Я виринула зі спогадів. Потрібно було швидше працювати, бо ж скоро буде треба йти допомагати далі. Добре, що тут нікого немає. Не хотілося б, щоб хтось бачив це...

— Наша малеча знов тканинку рве, ха-ха! Краще йди-но позамітай, сміттячко!

«Про вовка промовка.» — вкусила я себе легенько за губу та опустила голову, щоб було не видно мій вираз обличчя. Перед очима з'явилися ноги в чорних блискучих туфельках. Я не хотіла дивитися на ту, хто завітав до мого тихого куточку. Але вона точно не хотіла йти.

— Дорогенька, ти вирішила мене ігнорувати? — голос став солодкий-солодкий, хоч на хліб мастити.

— Агов! До тебе звертається керівниця! Чи ти вже взагалі здуріла? — від солодкого тону нічого не лишилося. — Чи може ти хочеш перила протерти?

Я стисла фартух так, що відчула, як нігті впилися в долоні. Але обличчя не змінило вираз. Голова лише трохи нижче опустилася. Я продовжила роботу.

— Ти..! Ну й сиди. Передам серу Астерну, що ти проігнорувала його наказ. — блискучі туфлі пішли геть.

— Ти не сказала, що то він мене кличе. — я підняла голову. Тепер я дивилася в її очі. Очі леді Розалін. Вона дивилась на мене неприязно. Посмішка жінки була кривою та злою.

— А нащо б я ще спілкувалася з такою мерзотою? Певно, він хоче тебе викинути самотужки. В решті решт, ти ні на що не здатна. Краще б вчилась хоча б чомусь, а не книжками займалась. —вона ледве не сміялася з мене.

Вона казала правду. Єдине, що в мене виходило — це підмітати підлогу. Але що мені від того, що я вмію вправлятися з мітлою?

— А моє прання? — все ж вирішила запитати я.

Але леді Розалін нічого не відповіла та лише поцокала низькими каблуками по бруківці до входу в маєток. Я поспішила за нею. Будинок зустрів мене тишею. Тіні від колон, схожі на павучі лапки, нависали наді мною, готові кинутися будь-якої миті та роздерти. Я смикнула плечима. Раптом стало так холодно.

Шлях до покоїв сера Астерна здавався надто далеким, а сходи нескінченними. Я йшла ближче до стін, уникаючи перил. Леді Розалін це звісно ж помічала та гидко посміхалася. Я б побилася об заклад, що її це дуже веселить, але я робила вигляд, що нічого не помічаю.

Двері господаря повстали переді мною раптово. Здається, ще мить і я б стикнулась з ними лобом, отримавши хвацьку ґулю. Леді Розалін ввічливо постукала, чекаючи на відповідь. І тільки в ту мить я зрозуміла, що... Все скінчено? Мене дійсно звільнять? Ні. Ні, не може бути. Я ж не настільки бездарна? Я відчула в роті смак заліза. Ні, я не піду звідси доти, доки не дізнаюся...

— Заходьте.

Холодний голос перервав мої думки. Наче гострий ніж, він перерізав канат надії, де я стояла. Леді Розалін відчинила двері та зайшла першою, я — вслід за нею.

В кабінеті сера Астерна було ідеально прибрано. Все стояло на своєму місці, ні крихти пилу. Кімната, що була більш схожа на склеп короля — така ж холодна та чиста. Сам господар виглядав так само ідеально, як і потребує його статус. Я схилила голову відразу, як зайшла, тому помітила лише біляве волосся. Але я знала, що його очі чорні, як сама ніч.