4

***

Дену знову захотілося зомліти, але мозок наполегливо продовжував аналізувати те, що відбувається. Ден і його команда були живі. Вони були на суші. Могли дихати. Ран і травм на тілі не було. І це було добре. Їх зв'язали. Зв'язали водоростями незрозумілої Дену структури, слизькими і щільними, вони водночас міцно тримали зап'ястя і не шкодили шкірі. Такий собі ніжний полон. Але полон – це погано.

Зниклий професор, який сидить поруч, зв'язаний по руках і ногах, але живий зниклий професор – не дуже добре, але трішки краще, ніж зниклий і мертвий професор. А ось величезне щось із купою щупалець на голові, з очима, що світяться в темряві, і гребенем на... тій же голові – це не погано. Це кошмар. За нього Ден і прийняв це видіння, коли вперше розплющив очі. Закрив – відкрив. Видіння підповзло ближче і посадило лежачого капітана. Обтрусило його від водоростей, що повисли на плечі. Прибрало з обличчя капітана мокре волосся. Щупальцем прибрало. Ніжно й дбайливо, як дитятко рідне.

– Що це і де ми? – звернувся капітан до колег.

Судячи з очманілих поглядів, Тополь і Ларіг прийшли до тями трохи раніше і вже мали краще орієнтуватися в тому, що відбувається. Але відповів капітану професор Райзог:

– Це ваксарський спрут, – прошепотів він, – він напав на мене сьогодні вранці. А тепер і вас притягнув. До речі, я...

– А ми в курсі, – єхидно заявив Тополь, – ми якраз вас шукали.

– І знайшли, – понуро вставив Ларі.

– Із Майком усе гаразд, – кивнув професору Ден, – він у готелі. Під наглядом.

Поруч заулюлюкав і забулькав спрут. Звикнувши до темряви, Ден роздивився, що сиділи вони в гроті. Сплетені коріння місцевих рослин утворили печеру, а застряглі між ними рештки молюсків перетворили це місце на справжній кам'яний грот. Біля ніг плескалася вода, а в ній булькав спрут. Активно так булькав, розмахував щупальцями.

– Він це що? – здивувався Тополь. – Спілкуватися намагається?

– Вони не розумні, – гидливо промовив учений, – розвиток на рівні молюска.

Слова професора викликали з боку спрута дуже дивну реакцію. Він злісно клацнув щупальцем по холодній підлозі грота, а потім голосно запищав.

– Розуму образитися йому вистачило, – констатував Ларіг.

А от Ден роздивлявся істоту у воді й намагався зрозуміти, що йому так у ній не подобається. Десь він уже бачив це створіння. Під час вступу до лав екопатруля капітана Звіринцева змусили вивчити від кірки до кірки довідник усіх рідкісних, дуже рідкісних ,тварин галактики, тих що вимирають. Список цей був об'ємний, оскільки на кожній планеті хтось намагався вимерти, а контрабандисти активно йому в цьому намагалися допомогти. І ось таке от створіння, зі щупальцями, але менше раза в три, Ден бачив в енциклопедії.

– Який це спрут, ви кажете? – запитав він у професора.

Той помітно напружився і, подивившись убік, брякнув:

– Ваксарський.

– Бреше, – авторитетно заявив Ларіг, не моргаючи дивлячись на вченого. – Ваксарський спрут синій, а цей зелений, як гарріальський. І в тих плавця немає.

Ларігу Ден довіряв навіть більше, ніж своїй пам'яті. Адже пам'ять – справа непостійна, а от аверієць і його пам'ять – річ залізобетонна.

Спрут почав знову пищати, улюлюкати. Десь у гроті почулися кроки й голоси. Коли в тьмяно освітлений Фаррією грот увійшли Ліза і Катя, Ден мало знову не впав на бік. Поруч із дівчатами йшов якийсь пом'ятий хлопець, з появою якого спрут остаточно втратив колишню мовчазність і почав улюлюкати сильніше й активніше.

– Ілля? – здивовано видихнув професор, дивлячись на хлопця.

***

– Їх завозили як ваксарських спрутів, – продовжував говорити наш новий знайомий, прибиральник Ілля, – прийнятний для вивезення вид. Але гарріальські спрути мають вищий больовий поріг і значно вищий розумовий розвиток. Це ж вимираючий вид, рідкісний. А на них досліди ставили. Вносили в гени зміни.

– Заткнися, ідіот, – рявкнув Ройзаг.

Ілля тільки відмахнувся і погладив щупальце спрута, що лягло на плече. Ларіг же вчинив простіше, він "ласкаво" глянув на професора, і світило науки благополучно заткнулося.

– Так, це я організував напад на лабораторію, – зітхнув він, – офіційно там проводили експерименти тільки на одноклітинних, але насправді там були і шимпанзе, і вимираючий вид ящірок.

– Контрабанда, – вимовив Ларіг.

Ларі у нас був мастак вставляти влучні ремарки. Ось так мовчить -мовчить, а потім я–а–ак видасть.

– А чому не звернувся до організації із захисту тварин? Чи до уряду? Правоохоронців?

– Це до тих, які корабель на орбіті в пил рознесли? Я шукав вихід на журналістів. Тільки я не міг засвітитися і послати сигнал із Грейги. І кинути хлопців теж не міг. Вони після невагомості були ледь живі... І я випустив їх у води Грейги.

Ілля знову погладив спрута по щупальцю. Ми теж глянули на істоту з Червоної книги. Мирну таку, спокійну. Моторошна, щоправда, до гикавки, але не в красі щастя ж!

– А тому? – похмуро промовив капітан, – ти тут третій місяць їх маринуєш.

Хлопець зніяковіло потупився і зітхнув:

– А потім вони рости почали. Чи то в їхніх генах щось намудрували, чи то це реакція виду на місцеву воду. Але Рой у ріст пішов через тиждень. А потім і Зізі за ним. Коли я запідозрив недобре, в акваріум вони вже не вміщалися. А потім дали потомство.

Професор тихесенько гикнув у своєму закутку, але відверто лізти в бесіду вже побоювався.

– Я шукав спосіб вивести хлопців із Грейги... але їх же в кишеню не сховаєш. І я хотів, щоб ніхто про них не знав. Ні журналюги, ні ось ці ось... горе - винахідники. Їх же знову в лабораторії замкнуть. Або в зоопарку. Вони ж мутанти. А тепер ще й людей викрали...

– До речі, – схаменулася я, – навіщо твій Рой на команду нашу накинувся.

Ілля сумно похитав головою і зітхнув. Потім повернувся до притихлого спрута. Показав тому палець, потім вказав на професора. На мій подив, спрут у відповідь на ці маніпуляції почав плескати мужика по плечу. Найпростіший спосіб комунікації – азбука Морзе. Я навіть рот відкрила від подиву, навіть я в цих крапках і тире плутаюся.