22

Кайл повернувся до своєї фотостудії під ранок.

Він не пам’ятав, чому опинився на пляжі. Але дивне відчуття втрати не зникало. Наче він прокинувся після сну, який був надто важливим, щоб його забути. І все ж забув.

У приміщенні було тихо. Марко кинув ключі на стіл і завмер. На спинці стільця висіло жіноче худі.

Не його.

Він насупився. Повільно взяв тканину в руки.

Тепла. Із ледь вловимим запахом солі й чогось невідомо знайомого.

У грудях різко стиснулося. Кайл заплющив очі.

Перед ним майнула чиясь усмішка.

Світле волосся. Тихий сміх. Очі кольору моря.

І одразу зникли.

Він різко вдихнув повітря.
- Що за…

Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від матері.

«Ти знову не ночував удома? Ми хвилювались.»

Кайл довго дивився на екран. А потім несподівано для себе написав:

«Мамо… в мене було відчуття, ніби я когось втратив. Це нормально?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Тобі просто треба відпочити.»

Кайл гірко всміхнувся. Можливо.

Але чому тоді так болить?

***

Минали тижні.

Життя поступово поверталось до звичного ритму. Кайл знову працював. Фотографував людей. Гуляв містом. Пив каву в улюбленій кав’ярні.

Іноді навіть сміявся.

З боку все було нормально. Тільки ночами його мучило дивне відчуття порожнечі. Наче в його житті бракує когось дуже важливого.

Іноді він прокидався серед ночі від сну, який не міг згадати. У цих снах завжди було море.
І чийсь голос.

***

Хейзел продовжувала приходити. Завжди здалеку.

Вона сиділа на даху будинку навпроти й дивилась, як у квартирі Кайла загоряється світло. Стояла на іншому боці вулиці, коли він ішов із камерою через місто. Іноді йшла за ним пляжем, залишаючись невидимою.

Тепер він більше не бачив її. Жодного разу. Межа закрилась.
І це вбивало її щодня.

Одного разу Кайл сидів у тій самій кав’ярні біля порту. Працював за ноутбуком, час від часу задумливо дивлячись у вікно. Хейзел сиділа за сусіднім столиком. Так близько, що могла простягнути руку й торкнутися його. Але не могла.

Кайл раптом насупився.
Його погляд зупинився десь поруч із нею.

Серце Хейзел завмерло. На секунду їй здалося - він знову її бачить.

Але Кайл тільки тихо сказав сам до себе:
- Дивно…

І повернувся до роботи.

Хейзел повільно опустила очі. Її пальці тремтіли. Вона знала: він більше ніколи її не згадає.

І саме це врятувало йому життя.

***

Минув рік.

Потім ще один.

Кайл навчився жити з тією незрозумілою тугою всередині. Він так і не зміг пояснити її. Просто іноді дивився на море - і серце стискалося без причини. Наче там залишилась частина нього.

Хейзел не змінилась ж зовсім. Час для Ейрів ішов інакше. Вона все так само приходила дивитись на нього. На те, як він сміється з друзями. Як сперечається з продавцем кави. Як фотографує світанки.

І одного дня - як поруч із ним з’являється інша дівчина. Хейзел побачила їх на набережній.

Кайл усміхався. Тримав незнайомку за руку.

У грудях щось боляче обірвалося. Але водночас…вона теж усміхнулась.

Бо він жив.

- Будь щасливий, Кайле. Я більше не прийду. Але море буде завжди памʼятати нас. - тихо промовила вона і зникла.