19

Тієї ночі Хейзел майже не спала.

Кайл заснув, обіймаючи її так, ніби боявся відпустити навіть уві сні. За вікном шумів дощ. Місто давно стихло. Хейзел лежала поруч і дивилась на нього в темряві. На розслаблені риси обличчя. На волосся, яке спадало на лоб. На руку, що досі тримала її талію. Він виглядав таким спокійним.

І це було нестерпно. Бо вона знала те, чого не знав він. Скоро все це зникне.

Вона обережно торкнулась його щоки кінчиками пальців. Кайл ледь помітно усміхнувся уві сні й притиснув її ближче.

- Не роби цього зі мною… - ледь чутно прошепотіла вона.

Але він не чув.

***

Вранці Кайл прокинувся від запаху кави. Кілька секунд він сонно дивився в стелю. А потім усміхнувся.

Бо Хейзел була тут. На кухні. У його футболці. З чашкою в руках. І ця картина раптом здалася йому настільки правильною, що в грудях потепліло. Кайл сперся плечем об дверний отвір.

- Тепер я точно не вижену тебе зі своєї студії.

Хейзел обернулась. І на секунду її погляд став таким сумним, що він одразу насторожився. Але вона швидко усміхнулась.
- Це через каву?

- Ні. Через тебе.

Кайл підійшов ближче й обійняв її ззаду. Хейзел тихо видихнула. Він поклав підборіддя їй на плече.
- Гей.

Він обережно розвернув її до себе.
- Що з тобою останні дні?

Хейзел мовчала. Вона вже майже не могла дивитись йому в очі. Бо кожен погляд здавався зрадою.

- Хейзел. - Кайл торкнувся її щоки. - Ти мене лякаєш.

Вона заплющила очі. Скажи зараз. Скажи правду. Попроси його самому обрати.

Але якщо він відмовиться? Якщо залишиться поруч - і помре?

Хейзел не переживе цього. Тому вона тихо сказала:
- Просто я боюсь тебе втратити.

Кайл м’яко всміхнувся.
- Це взагалі-то моя фраза.

Він нахилився й коротко поцілував її.

Так ніжно, що в неї мало не підкосились ноги.
- Ми щось придумаємо, - прошепотів він. - Добре?

Хейзел ледве стримала сльози. Бо він досі вірив у “вони”.
А вона вже знала: їхнього “вони” скоро не стане.

***

Того ж вечора Хейзел повернулась до архіву. Вона сиділа між старими книгами й знову перечитувала той самий запис.

Наче слова могли змінитися. Наче з’явиться інший варіант. Але ні. Тільки забуття. Тільки втрата.

Позаду тихо пролунали кроки.

Міра.

Мати Хейзел.

Вона сіла поруч мовчки. Кілька хвилин між ними була тільки тиша. Потім Міра тихо спитала:
- Ти любиш його?

Хейзел опустила голову.

Міра сумно всміхнулась.
- Саме тому ти зробиш це.

У Хейзел затремтів голос.
- Як це можна пережити?

Мати обережно торкнулась її волосся.
- Ніяк.

Хейзел заплющила очі. І вперше за багато років заплакала по-справжньому. Тихо. Беззвучно. Так, ніби серце тріскалось просто всередині неї.

А Міра лише обіймала доньку й шепотіла:
- Іноді любов - це залишитися. А іноді любов - це дозволити людині жити без тебе.