16

Хейзел сиділа на холодній підлозі архіву й не могла змусити себе дихати рівно.

Стара книга лежала поруч розгорнута. Чорнило на сторінках давно вицвіло, але слова все одно різали болючіше за лезо.

«Після стирання людина більше не здатна бачити Ейра. Спогади зникають повністю. Зв’язок неможливо відновити.»

Неможливо. Це слово відлунювало в голові знову і знову.

Хейзел повільно закрила очі. Перед нею одразу з’явився Кайл. Його усмішка, теплі руки, те, як він дивився на неї, ніби вона була справжнім дивом.

А якщо він усе забуде…Тоді цього ніколи не було.

Вона різко підвелась.
Ні.
Має бути інший спосіб. Повинен.

***

Хейзел повернулась до людського міста вже під ранок.

Небо світлішало. Море було блідо-сірим. І Кайл все ще сидів на пляжі. У неї перехопило подих. Він чекав. Усю ніч.

Коли він почув її кроки, одразу підвів голову. Полегшення на його обличчі було настільки щирим, що Хейзел стало фізично боляче.

- Ти прийшла.

Вона не змогла відповісти одразу. Кайл швидко підійшов до неї.

- Де ти була? Я вже…

Він замовк, уважно дивлячись на її обличчя.

- Що сталося?

Хейзел похитала головою.
- Нічого.

- Не бреши мені.

Його голос був тихий. М’який. Але занадто уважний. Він уже навчився помічати її біль.

Кайл обережно торкнувся її щоки.
- Ти плакала.

Хейзел заплющила очі. На секунду їй страшенно захотілося сказати правду. Розповісти все. Притиснутись до нього й попросити: не змушуй мене це робити.

Але тоді він ніколи не погодиться. Ніколи. Тому вона просто прошепотіла:
- Я втомилась.

Кайл дивився на неї кілька секунд. І хоч явно не повірив - не став тиснути.
- Ходімо звідси.

***

Вони поїхали старим трамваєм майже через усе місто.

Усередині було порожньо. Тільки сонний кондуктор у кінці вагона й шум коліс. Хейзел сиділа біля вікна.
Кайл - поруч.

Вона дивилась на місто так, ніби бачила його востаннє.
Кайл раптом тихо сказав:
- Я думав про смерть.

Хейзел завмерла.
- Не треба.

- Чому? Тепер це ніби стосується мене напряму.

Він усміхнувся, але втомлено.
- Дивно. Я завжди боявся померти самотнім. А зараз найбільше боюсь не смерті.

Хейзел повільно повернула голову до нього.
- А чого?

Кайл дивився кудись уперед.
- Що не встигну побути з тобою достатньо.

У неї стиснулося серце. Так сильно, що стало важко дихати.

Кайл тихо видихнув.
- Це тупо, так?

- Ні.

Її голос ледь не зламався. Хейзел дивилась на його руки. На пальці, які так часто торкалися її обережно, ніби вона була чимось дорогоцінним.

І раптом зрозуміла: вона вже не уявляє вічність без нього. А їй доведеться.

Кайл обережно взяв її за руку.
- Гей.

Вона підняла очі.
- Ми ще не знаємо, чим це закінчиться.

Хейзел ледь усміхнулась. «Ні. Я вже знаю.»

Але вголос сказала інше:
- Тоді давай просто побудемо щасливими сьогодні.

Кайл усміхнувся.
І вона зненавиділа себе за те, що збирається зруйнувати йому навіть спогади про це щастя.