11

Він дивився на Хейзел. На її руку в своїй. На те, як вона трохи нервово водила великим пальцем по краю чашки. І думав тільки одне:

я не хочу, щоб цей вечір закінчувався.

Хейзел ніби відчула його думки. Повільно підняла очі.
- Про що ти зараз думаєш?

Кайл усміхнувся.
- Якщо скажу - ти втечеш.

- Спробуй.

Він кілька секунд мовчав. А потім чесно відповів:

- Що хочу побачити тебе завтра.

Вона опустила очі.
- Кайле…

- Не треба. Не руйнуй момент.

Її губи тремтливо усміхнулися.
- Ти завжди такий упертий?

- Тільки коли мені хтось подобається.

Запала тиша. Хейзел не відповіла. Але її пальці міцніше стиснули його руку.

І цього було достатньо.

***

Коли вони вийшли з кав’ярні, дощ уже майже скінчився. Місто блищало мокрим асфальтом. Ліхтарі відбивалися в калюжах, наче друге небо під ногами.

- Я проведу тебе, - сказав Кайл.

Хейзел тихо засміялась.
- Куди?

Кайл зупинився.
- Справедливо.

- У мене немає “дому” в тому сенсі, в якому ти думаєш.

- А в якому є?

Вона дивилась кудись удалину.

- Ми живемо між місцями.

- Це нічого не пояснює.

- Я знаю.

Кайл похитав головою.

- Одного дня ти таки скажеш мені щось зрозуміле.

- Можливо.

Вони йшли повільно. Ніби обидва відтягували момент прощання. Коли дійшли до пляжу, море вже було чорним. Лише білі хвилі ламалися в темряві.

Кайл зупинився. І саме тоді вітер різко посилився.

Хейзел здригнулася. Її погляд раптом ковзнув кудись за спину Кайла. Її обличчя зблідло. Вона дивилась кудись у темряву за ним.
- Нам треба йти.

- Чому?

- Бо нас уже помітили.

Кайл обернувся. Пляж був порожній. Лише хвилі.

- Хто?

Коли він знову повернувся до Хейзел, дівчина чомусь вже не була така напружена.