7

Наступного ранку Кайл прокинувся від запаху кави й голосів на кухні.

Сонце било просто у вікно, занадто яскраве після майже безсонної ночі. Кілька секунд він лежав, дивлячись у стелю. А потім усе повернулося. Пляж. Фото. Хейзел. Її рука в його долоні.

Кайл різко сів на ліжку.
- Чорт…

Камера лежала на столі. Він схопив її майже одразу. Фото нікуди не зникли. Порожній берег. Світлий розмитий силует.

Отже, це був не сон.

У грудях дивно стиснулося. І чомусь від цієї думки стало не страшно. Навпаки.

 ***

- Ти виглядаєш жахливо, - сказала мама, ставлячи перед ним чашку кави.

- Дякую.

- Я серйозно.

Кайл сів за стіл і потер очі.

Батько читав новини в телефоні.
- Молодість, - фиркнув він. - У його віці я теж не спав ночами.

- Тату. - засоромлено перебив його хлопець.

- Ну а що? Може, дівчина.

Мати швидко глянула на Кайла.
- В тебе є дівчина?

Він мало не вдавився кавою.
- Ні.

І одразу збрехав собі в голові:
«Не зовсім».

- Учора ти мене налякав, - тихіше сказала мама.

Кайл стиснув чашку.
- Я знаю, що бачив, мамо.

- Синку…

- Мамо, будь ласка.

Вона замовкла, але тривога в її очах нікуди не зникла.

Кайл різко підвівся.
- Я піду прогуляюсь.

- Зранку?

- Треба дещо перевірити.

Батько пирхнув:
- Якщо це та загадкова невидима красуня - запроси хоча б на вечерю.

Кайл невесело всміхнувся.

***

Море сьогодні було спокійнішим.

Світло-сірі хвилі ліниво накочувалися на берег, а в повітрі пахло сіллю й мокрим деревом.

Кайл йшов набережною, постійно озираючись. Сам не знаючи, шукає її чи сподівається не знайти.

Людей було небагато - бігуни, старий рибалка, жінка з собакою.

Усі - звичайні. Реальні. Зрозумілі.

Кайл вже почав думати, що Хейзел справді просто дивним сном…коли помітив її.

Вона сиділа на бетонному хвилерізі біля води. У довгому темному пальті. І дивилася на море. Наче знала, що він прийде. Кайл сам не помітив, як усміхнувся.

Хейзел підняла голову. І теж ледь усміхнулась.
- Ти прийшов.

- А ти сумнівалася?

- Люди зазвичай тікають після таких речей.

Кайл сів поруч. Між ними залишилося кілька сантиметрів. І цього чомусь було достатньо, щоб він відчув її тепло.

- Я думав про це всю ніч, - сказав він.

- І?

- Або я психічно хворий…

Хейзел скривилась.

- …або ти кажеш правду.

Вона тихо видихнула. Наче ці слова дали їй полегшення. Кайл глянув на хвилі.

- Якщо чесно, другий варіант навіть менш страшний.

- Чому?

Він усміхнувся кутиком губ.
- Бо тоді ти справжня.

Хейзел завмерла. Кайл помітив це боковим зором. Наче його слова торкнулися чогось дуже глибокого всередині неї. Кілька секунд вони мовчали.

Потім він раптом запитав:
- А скільки тобі років?

Хейзел ледь не засміялась.

- Це небезпечне питання.

- Тобто?

- Тобі не сподобається відповідь.

- Сто? Двісті?

Вона хитро примружилась.

- А якщо так?

Кайл уважно подивився на неї. Вітер колихав її волосся. Світло ковзало по блідому обличчю. Вона виглядала максимум на двадцять два.

- Добре, - сказав він. - Якщо ти зараз скажеш, що народилась у середньовіччі, я просто піду в море.

Хейзел засміялася. Тихо. Щиро. Красиво.

Кайл відчув, як у грудях щось небезпечно теплішає. Бо він уже починав забувати, що мав би боятися її.