6

Мати різко відчинила вікно.
- Кайле!
Він здригнувся.
- Що ти там робиш?!

Кайл розгублено озирнувся на Хейзел. Вона вже відступила на крок назад, ніби хотіла зникнути.

- Я… просто говорю.

Мати зблідла.
- З ким?

Запала тиша. Кайл відкрив рота - і не зміг відповісти. Бо як це мало звучати?
«З дівчиною, яку бачимо лише ми з морем»? Він глянув на Хейзел. Її очі були сповнені провини. Наче вона вже знала, чим це закінчиться.

- Кайле, - голос матері став тихішим, стривоженим, - піднімайся додому.

Він нервово ковтнув.
- Мамо, тут справді є людина.

- Синку…

Це слово прозвучало так, ніби вона намагалася не злякати його ще більше. Кайл відчув, як усередині щось неприємно стискається. Він знову подивився на Хейзел.

- Скажи їй щось.
Хейзел мовчала.
- Будь ласка.

Її губи ледь здригнулися. Але вона лише тихо сказала:
- Вона мене не почує.

Кайл заплющив очі. Це вже було занадто. Мати зверху нервово заговорила:
- Синку, ти мене лякаєш.

Він провів рукою по волоссю.
- Я зараз прийду.

Вікно зачинилося. На вулиці стало ще тихіше. Лише дощ. Лише вони двоє.

Кайл важко видихнув і сперся руками об голову.
- Це… ненормально.

- Я знаю.

- Ні, ти не розумієш.

Він подивився на неї майже розгублено.
- Якщо все це правда, тоді весь мій світ просто… неправильний.

Хейзел дивилася на нього так ніжно, що від цього ставало ще гірше.

- Світ не змінюється тільки тому, що ти побачив те, чого раніше не помічав.

- Для мене змінюється.

Вона опустила очі. Кайл кілька секунд мовчав, а потім тихо запитав:
- Ти давно за мною спостерігаєш?

Хейзел здивовано підняла голову.
- Чому ти так подумав?

- Бо ти прийшла сюди.

Вона не відповіла. І цього вистачило. Кайл нервово засміявся.

- Серйозно? Як давно?

Хейзел вагалась.
- Кілька днів.

- Кілька…

Він ошелешено подивився на неї.
- Ти стежила за мною?!

- Це звучить гірше, ніж є насправді.

- А як це ще може звучати?!

Вона вперше за весь час виглядала винною.
- Я просто… бачила тебе іноді.

- Де?

- На набережній. У кав’ярні біля фотостудії. У парку.

Кайл повільно опустив руки. Раптом деякі дивні моменти почали складатися докупи. Відчуття чужого погляду. Ледь помітний силует у натовпі. Дивне тепло поруч у порожніх місцях.

- Чому саме я?

Хейзел довго мовчала. Потім дуже тихо сказала:
- Бо ти був самотній.

Ці слова вдарили сильніше, ніж він очікував. Кайл відвів погляд.

- Це жалість?

- Ні.

- Тоді що?

Хейзел дивилася на нього так, ніби боялася відповісти чесно.

- Мені подобалось, як ти дивишся на людей.

Він розгублено насупився.
- Що?

- Більшість людей перестають помічати красу одне в одному. А ти - ні.

Кайл не знайшовся, що сказати. Дощ повільно слабшав. Десь далеко шуміло море.

Хейзел зробила крок назад.
- Тобі треба повернутися додому.

-А ти?

- Я піду.

- І я більше тебе не побачу?

Вона завмерла.
- Побачиш, - тихо сказала вона. - Якщо захочеш.

І вперше за весь час усміхнулася по-справжньому. Тепло. Майже щасливо.

У Кайла раптом перехопило подих. Бо саме в ту мить він зрозумів одну дуже небезпечну річ. Він уже чекає наступної зустрічі з нею.