5

- Тепер ти розумієш, - тихо сказала вона.

Кайл повільно опустив руку. Серце билося так сильно, що він чув пульс у скронях.

- Ні, - видихнув він. - Насправді ні.

Він озирнувся навколо, ніби світ мав раптом пояснити йому, що відбувається.

Порожня вулиця. Шум дощу. Жовте світло ліхтарів.

- Це якийсь фокус? - нервово усміхнувся він. - Гіпноз? Соціальний експеримент? Може, мене зараз знімають прихованою камерою?

Хейзел мовчала.

І це лякало більше за будь-яку відповідь. Кайл провів долонею по обличчю.

- Добре… Добре. Якщо тебе не бачать люди, тоді як ти взагалі живеш?

- Так само, як і усі.

- Але ж… ти ходиш містом? Заходиш у магазини? У транспорт?

- Так.

- І ніхто не реагує?

- Люди просто обходять мене. Їхній розум не помічає того, чого не повинен бачити.

Кайл дивився на неї так, ніби намагався знайти межу між реальністю і божевіллям.

- Це неможливо.

- Я знаю.

Дощ почав посилюватися.
Хейзел підняла голову до неба, і на мить хлопцю здалося, що краплі проходять крізь її волосся надто легко. Наче вона не зовсім належить цьому світу.

- Ти людина? - тихо запитав він.

Вона не відповіла одразу.
- Колись ми були ближчими до людей, - нарешті сказала Хейзел. - Дуже давно.

- Ми?

- Такі, як я.

- І хто ж ви такі?

Вона дивилася на мокрий асфальт.

- Ейри.

Слово прозвучало дивно. М’яко. Майже як шепіт вітру.

- Ейри живуть поруч із людьми, - продовжила вона. - Ми бачимо вас. Чуємо. Але люди нас не бачать.

- Чому?

- Так має бути. - хмикнула Хейзел.

Кайл гірко засміявся.
- Це найгірше пояснення у світі.

Дівчина ледь усміхнулась.
- Можливо.

Він кілька секунд мовчав, вдивляючись у її обличчя. А потім поставив питання, яке боявся озвучити.
- А якщо я божеволію?

Її очі здригнулися.
- Ти не божеволієш.

- Тоді чому я тебе бачу?

Вона завмерла. Кайл помітив, як напружилися її пальці.

- Хейзел.

- Я не знаю.

- Ти брешеш.

Вона повільно підняла на нього погляд. І в її очах він уперше побачив справжній страх. Не за себе.
За нього.

- Є причини, через які люди можуть нас бачити, - тихо сказала вона.

- Які?

Хейзел мовчала.

Кайл відчув, як холод повільно розливається всередині.

- Які, Хейзел?

Її голос був майже нечутний:
- Це ніколи не закінчується нічим хорошим.

Між ними запала тиша. Тільки дощ шумів навколо.

Кайл дивився на неї ще кілька секунд, а потім несподівано для самого себе зробив крок ближче.
- Мені байдуже.

Вона здивовано кліпнула.
- Що?

- Мені байдуже, хто ти. І що це все означає. - він нервово всміхнувся. - Я мав би зараз тікати, так?

 - Напевно.

- Але чомусь не хочу.

Хейзел дивилася на нього так, ніби ці слова робили їй боляче. І водночас - рятували.

Десь у квартирі на другому поверсі раптом засвітилося вікно. Кайл машинально підняв голову.

Його мати відсунула фіранку. І завмерла, дивлячись прямо на нього. Точніше - лише на нього.
Бо для неї Кайл стояв сам посеред нічної вулиці й розмовляв із порожнечею.