1

Море шуміло так, ніби намагалося щось сказати.

Хвилі одна за одною розбивалися об темний пісок, залишаючи на березі сріблясту піну. Вечір був холодний, вітряний, майже безлюдний. Лише десь удалині блимали вогні набережної, а небо затягнули важкі хмари.

Кайл стояв по щиколотки в мокрому піску й налаштовував камеру.

Він любив фотографувати море саме восени. У такі дні люди ховалися по домівках, і світ ставав чеснішим - без шуму, без усмішок для інших, без удаваного щастя.

Тільки вітер. Тільки вода. Тільки самотність.

Він підняв камеру, наводячи фокус на хвилі, коли раптом помітив когось біля самої води.

Дівчина. Босоніж. У довгій білій сукні, краї якої намокли від хвиль.

Вона стояла нерухомо, дивлячись на темний горизонт так, ніби чекала чогось із глибини моря.

Кайл насупився.
Він був готовий заприсягтися, що ще секунду тому берег був порожній.

Вітер шарпнув її темне волосся. Дивна. Надто легко вдіта для такої погоди.

Він машинально натиснув кнопку фотоапарата.
Клац.
Дівчина різко обернулася.

Її очі були світлі - майже срібні в тьмяному вечірньому світлі.
І налякані. Наче вона побачила привида.

Кайл опустив камеру.

- Вибач, - гукнув він крізь вітер. - Я не хотів налякати.

Вона мовчала. Лише дивилася на нього так пильно, що йому стало не по собі. Потім повільно зробила крок у його бік.
Ще один.
Хвилі билися об її ноги, але вона ніби не відчувала холоду.

Коли між ними залишилося кілька метрів, дівчина тихо запитала:

- Ти… мене бачиш?

Кайл кліпнув.

- Ем… так?

Вона завмерла.

- Повністю бачиш? - перепитала, стискаючи тканину сукні в руках.

- Думаю, так працює зір.

Він усміхнувся, але вона не відповіла. На її обличчі промайнув справжній страх. Ніби сталося щось неможливе.

Вітер посилився.

Дівчина раптом озирнулася через плече, ніби боялася, що хтось іще їх помітить.

А потім тихо сказала:
- Це погано…

- Що саме? - не розуміючи, що відбувається, кинув він.

Вона подивилася йому просто в очі. І в ту мить Кайл чомусь відчув незрозумілий холод десь під серцем.

- Те, що ти мене бачиш.