Розділ 8

Коли вони повернулися до великої зали, там уже зібралося значно більше гостей.

Музиканти розташувалися на невеликому підвищенні біля стіни, а слуги розносили срібні таці з вином, фруктами й легкими закусками.

Річард зупинився біля високих дверей, за якими виднілася менша зала.

- Перш ніж вечір продовжиться, я хочу познайомити тебе з батьком.

Неріда відчула, як усмішка повільно зникає з її обличчя.

- Зараз?

- Якщо ти не проти.

Вона поправила рукав сукні.

- Ні. Звісно, не проти.

Річард легенько стиснув її руку.

- Не хвилюйся. Він суворий лише тоді, коли намагається таким здаватися.

- Це має мене заспокоїти?

- Не надто, - визнав він.

Вони увійшли до сусідньої зали.

Король стояв біля каміна й розмовляв із двома радниками. Він був високим чоловіком із широкими плечима та міцною поставою. Темне волосся, у якому вже помітно сріблилися пасма на скронях, було акуратно зачесане назад. На його обличчі проступали сліди віку: тонкі зморшки біля очей, глибша складка між бровами й ледь помітні зморшки біля губ. Проте вони не робили його старим. Навпаки, надавали вигляду людини, яка прожила достатньо довго, щоб навчитися не поспішати з висновками. Його очі були холодного сірого кольору  уважні, проникливі, звиклі помічати навіть те, що співрозмовник намагався приховати. На ньому був темно-синій камзол із золотою вишивкою по коміру та манжетах. На грудях виблискував королівський герб, а на пальці правої руки  масивний перстень із печаткою династії.

Він не підвищував голосу, однак радники слухали його з беззаперечною увагою. У його рухах не було метушні, а в погляді потреби комусь щось доводити. Він звик до влади й не мав потреби нагадувати про неї кожному зустрічному.

Побачивши сина, король перервав бесіду й відпустив чоловіків коротким жестом. На мить його суворий вираз пом'якшав.

- Річарде.

- Батьку, — привітався принц. - Хочу представити тобі Неріду.

Король перевів погляд на дівчину.

- Отже, це та сама Неріда, про яку я стільки чув.

- Сподіваюся, нічого поганого, Ваша Величносте, — відповіла вона.

Король ледь усміхнувся.

- Мій син не надто охоче розповідає про свої почуття. Тож, коли він починає говорити про когось із таким захопленням, це вже саме по собі привертає увагу.

Річард зітхнув.

- Батьку…

- Що? Я лише констатую факт.

Неріда не втрималася від усмішки.

Король запропонував їй сісти. Розмова почалася з простих запитань: про її поселення, матір, дитинство, життя біля узбережжя. Він не виявляв відкритої неприязні, але Неріда відчувала, що кожну її відповідь він зважує.

- Ви давно знайомі з моїм сином? - запитав він.

- Не так давно, Ваша Величносте.

- І вже встигли зрозуміти, наскільки непростий у нього характер?

- Гадаю, я ще не все про нього знаю.

- Це мудра відповідь, - промовив король.

Річард усміхнувся.

- Бачиш? Я ж казав, що вона розумна.

- Не поспішай із висновками, синку. Ми ще не закінчили розмову.

Король знову звернувся до Неріди:

- Скажіть, чи подобається Вам палац?

Дівчина на мить замислилася.

- Він прекрасний. Але, мабуть, мені знадобиться час, щоб звикнути до нього.

- Це зрозуміло. Тут усе підпорядковано правилам і традиціям.

- Я поважаю традиції, Ваша Величносте. Але сподіваюся, що зможу залишитися собою.

Король уважно подивився на неї.

- Не думаю, що мій син запросив би сюди дівчину, яка хотіла б стати кимось іншим.

Річард опустив очі, приховуючи задоволену усмішку.

- І ще одне, - продовжив король. — Я хотів би, щоб Ви не сприймали мою стриманість як неприязнь. Я маю думати не лише про щастя свого сина, а й про його майбутнє.

- Я розумію, Ваша Величносте.

- Сподіваюся.

Він підвівся.

- Приємно було познайомитися з Вами, Неріда.

Дівчина вклонилася. Коли король відійшов, Річард нахилився до неї.

- Бачиш? Ти пережила це.

- Твій батько набагато спостережливіший, ніж здається.

- Це правда.

- І він дуже любить тебе.

Річард на мить замовк.

- Так. Просто не завжди вміє це показати.