Розділ 7

Палац виявився ще величнішим, ніж Неріда уявляла. Високі кам'яні мури здіймалися над садами, а над головною брамою майоріли прапори королівства. Уздовж дороги стояли вартові в парадних обладунках. Коли карета проїхала у двір, Неріда побачила фонтани, мармурові сходи й довгі галереї, прикрашені портретами колишніх правителів.

Усе тут було створено для того, щоб нагадувати людям про силу королівської родини і про відстань між нею та рештою світу.

Річард чекав біля входу. Коли Неріда вийшла з карети, він на мить забув, що збирався сказати.

- Ти…

Вона підняла брову.

- Щось не так?

- Ні. Просто я радий, що ти прийшла.

Він запропонував їй руку, і Неріда прийняла її.

- Ти сьогодні дуже гарна, - додав він тихіше.

- Ти вже казав мені це.

- І, здається, сьогодні доведеться повторити ще кілька разів.

Неріда усміхнулася.

Разом вони піднялися сходами й увійшли до великої зали, звідки долинали голоси гостей. Розмови не припинилися зовсім, але кілька людей обернулися, щойно побачили Річарда з незнайомою дівчиною.

Неріда відчула ці погляди майже фізично. Її розглядали з цікавістю, оцінювали сукню, поставу, манери. Дехто відкрито дивувався, інші перешіптувалися, прикриваючи губи віялами.

Річард знайомив Неріду з гостями, не перебільшуючи її значення й водночас не дозволяючи нікому поводитися з нею зневажливо.

- Леді Елеоноро, дозвольте представити вам Неріду. Вона мені дуже дорога.

Він не назвав її нареченою. Не оголосив про наміри, яких вони ще не обговорювали. Проте саме ці слова змусили Неріду поглянути на нього.

Дуже дорога.

Вона повторила їх подумки, намагаючись зрозуміти, чому від звичайної фрази їй стало так тепло.

Невдовзі до них підійшла літня жінка в темно-зеленій сукні.

- Річарде, любий, - промовила вона, — ти нарешті вирішив познайомити нас зі своєю загадковою супутницею?

У її голосі звучала ввічливість, але очі залишалися холодними.

- Тітко Корделіє, це Неріда. Нерідо, це графиня Морвейн, сестра моєї матері.

Жінка оглянула дівчину з голови до ніг.

- Яке незвичайне ім'я. Звідки ти, люба?

- З невеликого поселення неподалік узбережжя.

- Справді? І хто твої батьки?

Неріда відчула, як Річард ледь помітно напружився поруч.

- Моя мати живе там само, - відповіла вона спокійно.

- А батько?

Запитання прозвучало надто швидко, надто невимушено, наче жінка лише підтримувала розмову. Неріда на мить замовкла.

- Я ніколи не знала його.

Усмішка на обличчі співрозмовниці стала тоншою.

- Ось як.

Річард одразу втрутився:

- Тітко, я хотів би показати Неріді сад. Ми повернемося трохи пізніше.

Він повів її до виходу, не чекаючи відповіді. Лише опинившись у тихій галереї, Неріда дозволила собі видихнути.

- Вона завжди така привітна?

- Ні. Сьогодні вона була в особливо гарному настрої.

Неріда засміялася, хоча всередині ще залишався неприємний осад.

- Твоя родина мене не прийме.

- Моя родина ще не знає тебе.

- А якщо й не захоче знати?

Річард зупинився й повернувся до неї.

- Тоді їм доведеться змиритися з тим, що моє життя не належить лише їм.

Він не говорив голосно. У його словах не було юнацького бажання кинути виклик усьому світові. Лише тверда впевненість людини, яка нарешті зрозуміла, чого хоче. Неріда дивилася на нього й відчувала, як усередині повільно тане її страх.

- Ти справді готовий через мене сперечатися зі своєю родиною?

- Якщо доведеться.

- Навіть із королем?

Річард на мить усміхнувся.

- Особливо з ним. Він не любить програвати суперечки власному синові.

Неріда засміялася вже щиро.

Річард простягнув руку й обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

- Я запросив тебе сюди не для того, щоб ти комусь сподобалася. Я хотів, щоб ти побачила, звідки я прийшов. І щоб ти знала: я хочу, аби в моєму майбутньому було місце для тебе.

Вона не знайшла відповіді, тому просто притулилася до нього. Річард обійняв її, і на коротку мить величезний палац із його правилами, титулами та чужими очікуваннями перестав існувати. Залишилися лише вони двоє.