Розділ 6

Запрошення до королівського замку від Річарда Неріда отримала наприкінці літа. Того ранку він прийшов до бухти раніше, ніж зазвичай, і відразу здалося, що має намір сказати щось важливе. Він був незвично серйозним, хоча намагався приховати це за звичною невимушеністю.

- У мене до тебе прохання.

Неріда, яка саме збирала гладенькі камінці біля води, підвела голову.

- Уже звучить підозріло.

- Я ще нічого не встиг запропонувати.

- Саме тому й підозріло.

Річард засміявся, а тоді сів поруч із нею.

- Цими вихідними в палаці влаштовують невеликий прийом. Приїдуть кілька знатних родин із сусідніх земель. Батько хоче, щоб я був присутній. Я хочу, щоб ти теж прийшла.

- Навіщо?

Річард помовчав, підбираючи слова.

- Тому що мені набридло прощатися з тобою на цій стежці, а потім повертатися до життя, у якому ніхто не знає, що є людина, з якою я хочу провести свій час.

Вона повільно повернулася до нього.

- Річарде…

- Я не збираюся змушувати тебе знайомитися з усім двором. І не вимагатиму, щоб ти почувалася там як удома. Я просто хочу, щоб ти побачила частину мого життя, про яку я так довго мовчав.

Неріда опустила очі. Вона не боялася палаців. Її лякало інше: що станеться, коли люди, серед яких виріс Річард, почнуть розглядати її як можливу частину його майбутнього.

- А якщо я їм не сподобаюся?

- Тоді це буде їхньою проблемою.

- Ти говориш так, ніби все дуже просто.

- Ні, - відповів Річард. - Я говорю так, тому що хочу, аби ти знала: мені важливо, що думаєш ти. Решта не повинна вирішувати за нас.

Вона довго дивилася на нього, потім тихо запитала:

- Коли?

- У суботу.

- Це вже за три дні!

- Я знаю.

- І ти вирішив сказати мені лише зараз?

- Я хотів дати тобі час подумати.

Неріда недовірливо примружилася.

- Або ти просто боявся, що я відмовлюся.

- Ці дві причини цілком можуть існувати одночасно.

Вона засміялася, похитавши головою.

- Добре. Я прийду.

Річард не відразу повірив.

- Справді?

- Якщо ти ще раз перепитаєш, я передумаю.

- Тоді мовчатиму.

- Це було б для тебе новим досвідом.

Він усміхнувся й узяв її руку.

Цього разу Неріда не відсторонилася.

У суботу Неріда довго стояла перед дзеркалом.

Мати допомогла їй підібрати сукню кольору темного вина з тонкою вишивкою на рукавах. У волоссі не було коштовних прикрас, лише невелика срібна шпилька, яку Неріда носила з дитинства. Вона не хотіла виглядати так, ніби намагалася вразити королівський двір, і водночас не хотіла, щоб Річард пошкодував про своє запрошення.

- Ти красуня, - сказала мати, поправляючи складку на її плечі.

- Ти завжди так кажеш.

- Бо це правда.

Неріда всміхнулася, але мати не відводила від неї погляду.

- Ти хвилюєшся.

- Трохи.

- Через нього?

Неріда подумала.

- Через те, що буде далі.

Мати повільно кивнула, наче зрозуміла більше, ніж донька сказала вголос.

- Тоді пам'ятай: не дозволяй чужому світові переконати тебе, що ти повинна стати кимось іншим, аби мати право бути поруч із людиною, яку любиш.

Неріда завмерла.

- Я ще не казала, що кохаю його.

- А я й не запитувала.

Мати ніжно торкнулася її щоки.

- Просто не забувай, хто ти, коли навколо всі намагатимуться пояснити тобі, ким ти маєш бути.

Неріда обійняла її, а тоді поспішила до карети, що чекала біля воріт.