Розділ 5

Наступні кілька днів Неріда не приходила до бухти. Щоранку вона прокидалася зі звичним бажанням піти до моря, проте щоразу знаходила собі інше заняття. Допомагала матері в саду, перебирала старі книжки, гуляла вузькими вуличками неподалік від дому. Вона навіть переконала себе, що їй стало легше, та варто було почути кінський тупіт або чоловічий голос, схожий на Річардів, як серце зрадницьки стискалося. Її дратувало це відчуття. Неріда не звикла залежати від чиєїсь присутності. Вона завжди мала власні думки, власні бажання й цілий світ, про який ніхто не здогадувався. Чому ж тепер один чоловік міг зіпсувати їй ранок, навіть не з'явившись?

На четвертий день мати застала її біля вікна.

- Ти знову дивишся на дорогу.

Неріда здригнулася й обернулася.

- Я просто милуюся краєвидом.

- Звісно.

У голосі матері промайнуло стільки стриманої насмішки, що Неріда мимоволі насупилася.

- Що це означає?

- Нічого, люба. Просто раніше краєвид тебе цікавив значно менше.

Неріда відвернулася.

- Я не хочу про це говорити.

Мати не стала наполягати. Вона лише підійшла до вікна й поглянула на дорогу, що спускалася від пагорбів до узбережжя.

- Ти маєш право обирати, з ким проводити час, - тихо промовила вона. - Але не дозволяй іншій людині вирішувати, скільки ти варта.

Неріда стиснула пальці на підвіконні.

- Він нічого такого не робив.

- Тоді, можливо, ти сердишся не через те, що він зробив, а через те, що не знаєш, чи можеш йому довіряти.

Неріда не відповіла, бо саме це й було правдою.

Річард повернувся до бухти наступного ранку. Він прийшов без коня, без варти й без дорогого одягу, який видавав у ньому королівського сина. На ньому була проста темна сорочка, а на плечі дорожній плащ.

Неріди там не було.

Він довго стояв біля води, дивлячись на знайомі скелі. Потім сів на плаский камінь, де вони не раз розмовляли, і дістав із кишені маленький предмет. Це була мушля. Невелика, молочно-біла, з тонкими рожевими прожилками. Він знайшов її на березі під час їхньої першої зустрічі й хотів віддати Неріді, але щоразу забував. Тепер мушля здавалася йому безглуздим подарунком. Річард поклав її на камінь і вже збирався йти, коли почув кроки.

Неріда зупинилася за кілька кроків від нього. Вона побачила мушлю, потім перевела погляд на Річарда.

- Ти знаєш, що я можу не захотіти з тобою розмовляти?

- Знаю.

- І все одно прийшов?

- Так.

- Чому?

Річард не став усміхатися й не спробував пожартувати.

- Бо я винен тобі правду.

Неріда схрестила руки на грудях.

- Тоді говори.

Він зробив глибокий вдих.

- Я не сказав тобі, хто я, тому що втомився від людей, які бачать у мені лише принца. Для одних я майбутні обов'язки, для інших вигідний шлюб, політичний союз або можливість наблизитися до короля. Я хотів бодай із кимось говорити без думки про те, що кожне моє слово матиме наслідки.

І вирішив, що маєш право позбавити мене можливості вибирати, знаючи правду?

Ні. Він опустив очі. Тепер я розумію, наскільки це було несправедливо.

Від цієї відповіді Неріда розгубилася більше, ніж від будь-якого виправдання. Вона очікувала почути, що він не вважав свою таємницю важливою, що хотів захистити її або що не знайшов слушної нагоди. Але Річард не намагався зробити себе невинним.

- Я не можу обіцяти, що надалі ніколи не помилятимуся, - продовжив він. - Але можу пообіцяти, що більше не приховуватиму від тебе правду лише тому, що боюся твоєї реакції.

Неріда мовчала.

- Я не прошу тебе забути те, що сталося, - додав він. - І не прошу відповісти мені зараз. Я просто хотів, щоб ти знала: я прийшов не як принц, якого ти повинна вислухати. Я прийшов як чоловік, який не хоче втратити тебе через власну боягузливість.

Вона опустила погляд на мушлю.

- Ти завжди так добре добираєш слова?

- Ні. Зазвичай мені допомагають радники.

Неріда мимоволі всміхнулася, але відразу сховала усмішку. Річард помітив її.

- Ось. Я вже вважаю це добрим знаком.

- Не поспішай із висновками.

- Намагатимуся.

Він відступив на крок, залишаючи їй простір.

- Мені час повертатися. Сьогодні в палаці знову засідання ради.

- Ти можеш залишитися, якщо хочеш, - тихо сказала Неріда.

Річард завмер.

Вона й сама не очікувала, що вимовить ці слова.

- Але, - додала вона, піднявши на нього очі, - я досі сердита на тебе.