Розділ 3

Раніше Неріда любила ранки за тишу, за прохолоду перед світанком і за можливість побути наодинці зі своїми думками. Тепер же щоразу, прокидаючись, вона мимоволі прислухалася до звуків за вікном і подумки рахувала, скільки часу залишилося до зустрічі. Вона не називала це очікуванням, просто їй було цікаво, чи прийде Річард.

І коли третього ранку він знову з'явився на стежці, Неріда вже не намагалася приховати усмішку.

- Ти запізнився, - зауважила вона.

Річард поглянув на небо.

- Сонце ще навіть не встигло піднятися над скелями.

- Я прийшла раніше.

- Тоді, мабуть, це мені варто попросити вибачення за те, що ти надто рано прокидаєшся.

- Ти завжди знаходиш, що відповісти?

- Не завжди. Іноді я просто мовчу.

- Хотіла б я це побачити.

- Не поспішай із бажаннями. Можливо, тобі не сподобається.

Неріда засміялася й пішла вздовж берега. Річард наздогнав її, і деякий час вони йшли мовчки, переступаючи через викинуті хвилями водорості.

Цього ранку він здавався задумливішим, ніж зазвичай.

- Щось сталося? - запитала Неріда.

- Нічого особливого.

- Ти так кажеш щоразу, коли щось сталося.

Він кинув на неї здивований погляд.

- Невже я настільки передбачуваний?

- Ні. Просто ти погано приховуєш втому.

Річард усміхнувся краєчком губ.

- Мені довелося провести вчорашній вечір серед людей, які вважають, що кожна розмова має приносити користь, кожна усмішка щось означає, а кожне слово може вплинути на майбутнє.

- Звучить виснажливо.

- Ти навіть не уявляєш наскільки.

- А навіщо ти залишаєшся серед них?

Він зупинився.

На мить Неріда подумала, що знову поставила запитання, на яке він не захоче відповідати. Проте Річард лише подивився на море, а тоді тихо промовив:

- Тому що іноді від тебе залежить більше, ніж власне життя.

У цих словах було щось таке, чого вона раніше не чула від нього. Не гордість і не бажання справити враження, а обов'язок. Тяжкий, невідступний, майже чужий його справжній натурі.

- Ти говориш так, ніби несеш відповідальність за цілий світ, - сказала Неріда.

- Ні. Лише за ту його частину, яку не можу залишити напризволяще.

Він відповів спокійно, але Неріда відчула, що торкнулася чогось болючого.

Вона не стала продовжувати розмову. Натомість показала йому вузьку стежку, яка вела до невеликої бухти між скелями. Вода там була прозорою, а берег укривали гладенькі камінці, відполіровані морем.

- Я давно знайшла це місце, - сказала вона. - Сюди майже ніхто не приходить.

Річард озирнувся.

- Тепер я розумію, чому ти його любиш.

- Чому?

- Тут можна побути собою.

Неріда нічого не відповіла, проте ці слова зігріли її. Вони сіли на камені біля води. Річард розповів їй про далекі краї, які хотів побачити, а вона про місця, куди мріяла потрапити, хоча жодного разу не бувала там. Деякі її історії були напівправдою, деякі лише натяками на те, що лежало за межами людського світу.

Річард слухав уважно й не перебивав. Саме це подобалося їй найбільше. Він не намагався вирішити за неї, що вона повинна думати. Не вимагав пояснень, коли вона замовкала. І не дивився на неї так, ніби вона була загадкою, яку неодмінно слід розгадати.

Поруч із ним Неріда поступово забувала про обережність, аж поки Річард не вимовив одну фразу, яка змусила її насторожитися.

- У палаці, до речі, теж є подібне місце. Старий сад за східною галереєю. Туди майже ніхто не заходить, хоча колись там любили відпочивати король і його молодший брат.

Неріда повернулася до нього.

- Звідки ти знаєш, що там є сад?

Річард завмер лише на мить.

- Я бував неподалік.

- Неподалік палацу?

- Так.

- Ти казав, що мандруєш.

- Я й мандрую.

- Але звідки ти знаєш про східну галерею? І про короля з його братом?

Він провів долонею по потилиці. Уперше від початку їхнього знайомства Неріда побачила, що він справді не знає, як відповісти.

- Я не хотів тобі брехати, — нарешті сказав він.

- Але ти не сказав правди.

- Це не зовсім одне й те саме.

- Для того, хто не знає правди, різниці немає.

Її голос став холоднішим, ніж вона хотіла. Річард підвівся.

- Неріда, послухай…