Розділ 2

Наступного ранку Неріда прокинулася ще до світанку.

За вікном панувала тиша. Мати спала, а в саду лише зрідка озивалися птахи, вітаючи новий день. Неріда довго лежала, дивлячись на стелю, і переконувала себе, що не збирається нікуди йти. Вона лише хотіла прогулятися, подихати свіжим повітрям та побачити море. А те, що її шлях знову пролягав до знайомої стежки поміж скель, не мало жодного значення. Принаймні так вона собі казала.

Коли Неріда дісталася берега, сонце вже торкнулося обрію. Вода переливалася ніжним золотом, а хвилі неквапливо накочувалися на пісок.

Річарда ще не було.

Вона зупинилася біля того самого валуна, де вони зустрілися напередодні, і відчула легке розчарування. Воно виявилося настільки несподіваним, що Неріда навіть розсердилася на себе.

Він лише незнайомець. Чому ти взагалі вирішила, що він прийде?

- Я вже почав думати, що ти не з'явишся.

Голос пролунав позаду.

Неріда обернулася надто швидко, видавши себе ще до того, як устигла відповісти.

Річард стояв на стежці, тримаючи в руках невеликий кошик. Його темне волосся було трохи розкуйовджене вітром, а на обличчі грала та сама усмішка, яку вона пам'ятала з учорашнього дня.

- Я прийшла сюди задовго до тебе, - відповіла вона, намагаючись повернути собі звичну впевненість.

- Отже, ти чекала.

- Я цього не казала.

- Але й не заперечила.

Неріда примружилася.

- Ти завжди такий нестерпний?

- Лише коли співрозмовниця надто легко дозволяє себе дражнити.

Вона хотіла образитися, але кутики її губ зрадницьки здригнулися. Річард помітив це й задоволено всміхнувся.

- Я приніс тобі дещо.

Він простягнув кошик. Неріда здивовано зазирнула всередину.

- Фрукти?

- Не найоригінальніший подарунок, визнаю. Але я не знав, що тобі подобається.

- А якби я не прийшла?

- Тоді з'їв би все сам.

- Увесь кошик?

- Я людина терпляча. Мені вистачило б часу.

Неріда засміялася. Неголосно, майже несміливо, ніби давно відвикла від такого простого, безтурботного сміху.

Річард на мить замовк, дивлячись на неї. У його погляді зникла насмішкуватість, і Неріда раптом відчула себе ніяково.

- Що? - запитала вона.

- Нічого. Просто ти гарно смієшся.

Вона відвела очі до моря.

- Ти говориш так, ніби знаєш мене багато років.

- А ти дивишся на море так, ніби воно знає про тебе більше, ніж будь-хто інший.

Усмішка повільно зникла з її обличчя.

Річард, здається, помітив, що зачепив щось важливе, але не став наполягати. Вони сіли на плаский камінь неподалік від води. Між ними залишалося трохи простору, проте мовчання вже не здавалося незручним.

- Ти часто приходиш сюди? - запитала Неріда.

- Коли маю змогу.

- А що заважає тобі приходити частіше?

Річард зірвав із травинки краплю роси й провів нею по пальцях.

- Обов'язки.

Він вимовив це слово без роздратування, але в його голосі відчувалася втома.

- Які саме?

- Такі, про які не заведено говорити з незнайомцями.

- Тоді навіщо ти прийшов до незнайомки вдруге?

Річард повернув до неї голову.

Цього разу відповів не одразу.

- Бо з тобою мені не потрібно вдавати, що мене цікавить те, що має цікавити.

Неріда уважно подивилася на нього.

- А що тебе цікавить насправді?

Він перевів погляд на обрій.

- Мені подобається дізнаватися, як живуть люди за межами мого звичного світу. Я хочу побачити далекі краї, познайомитися з тими, чиї імена ніколи не звучали в наших залах, почути історії, які не записані в літописах.

- То чому не поїдеш?

Річард усміхнувся, але цього разу в його усмішці не було веселощів.

- Бо не все, чого ми хочемо, дозволено нам обирати.

Неріда опустила очі.

Вона знала це відчуття краще, ніж могла пояснити. У її житті теж існували межі, яких не можна було переступати. Запитання, на які не можна було відповідати. Частини себе, які доводилося ховати навіть від тих, кого любиш.

- Можливо, ти просто боїшся, - тихо сказала вона.

Річард повернувся до неї.

- Можливо.

Він не почав виправдовуватися й не спробував перевести розмову на жарт. Його відвертість застала Неріду зненацька.