Море не пам’ятало, коли стало людиною

Вперше опуликовано ангілійскою https://robindunn.com/bairn156.html.

Море не пам’ятало, коли стало людиною. Це було прокляття? Чи збіг обставин? Це сталося. Не в одну мить, радше це було повільне випаровування. Крапля за краплею, солона амнезія. Спершу воно втратило горизонт. Потім вітер. Потім глибину. Потім власне ім’я.

Тепер у нього був бейдж: «Квазимир Вогкість, координатор суміжних потоків».

В офісі це нікого не здивувало. Тут працювали й дивніші люди: «тімлід інтуїції», «старший забувач», «інтегратор внутрішньої погоди».

Але Квазимир був не таким, як інші. Він усе ще пам’ятав у своєму тілі щось важке й безмежне. Щоранку Квазимир сідав у ванну, яка стояла просто в його кабінеті. Такий привілей був прописаний у його контракті. Формально — «ізотонічне середовище для відновлення працездатності». Насправді — єдине місце, де не боліло.

Там він згадував. Або думав, що згадував. Він підвищував солоність, роблячи морську воду зі своїх сліз.

Усередині нього все було незграбне, неоформлене, недоречне. Його солоні напади меланхолії псували дружню атмосферу. Він намагався вписатися:

брав участь у тімбілдингах;

проходив курси асертивності;

одного разу навіть майже сказав «синергія» без блювотного рефлексу.

Але він не вписувався, не резонував, не відповідав. Не вписувався в схему. Не вписувався в чекліст.

Та найбільше його мучило ім’я. Не його, а те, яке він не міг вимовити. Щоранку він підходив до дзеркала в туалеті, дивився собі в очі й шепотів:

— Я… я…

І часто саме в цю мить приходив Дроган Ломоспин. Він сам по собі був цілим відділом. Офіційно — «Відділ постанатомічної логістики». Але по суті він знав правду і завжди використовував її як зброю.

Він казав:

— Ти не Квазимир.

Дроган прослизав у дверні прорізи, хитро визирав з-за столів, скаржився керівництву, пліткував із працівниками, плетучи інтриги.

Море намагалося чинити опір. Слабко. Але опір ні до чого не приводив і швидко розчинявся. Дроган продовжував будувати навколо Квазимира піщаний замок самозванства з файлів, чуток і напівправди.

Невідомо, чим би це закінчилося, але одного ранку він одержав анонімного листа в конверті. Паперового. Із запахом солі та старої мотузки. Не корпоративну пошту, а щось… доелектронне.

Адреси на ньому не було. Він відкрив конверт. Усередині був лист, написаний морськими водоростями:

«Привіт. Якщо ти це читаєш, значить, ти майже розчинився. Я не знаю, як далеко ти відійшов від себе і чи зможеш повернутися, але знай: в архіві, між папками “F” і “Y”, є двері. За ними сидить той, хто пам’ятає. Його звати Старий Хранитель Припливів. Він останній, хто чув, як ти шепотів до місяця. І якщо він тебе впізнає, ти зможеш знову стати собою. Тільки не забувай: можливо, ти не захочеш повертатися. Підпис: Твоє Невимовлене Ім’я».

Квазимир стиснув лист у руці. Він був вологий. Його пальці тремтіли.

Він підвівся, рішуче пішов коридором повз Відділ Протікань, де завжди пахло мохом, і дістався архіву. Там було холодно, як у підводній печері.

Двері між «F» і «Y» справді були там. Вони тремтіли від очікування. Він постукав.

— Хто? — пролунав голос.

— Я.

— Не підходить. Сюди пускають тільки тих, у кого ще є звук.

— Тоді… шшшррртссс.

Це було не слово, а звук хвилі, що розбивається об внутрішній бік черепа. Двері відчинилися.

За ними сидів чоловік у светрі, зв’язаному з піни. Його очі були старші за землю. У руках він тримав морський каталог. Він подивився на Квазимира і сказав:

— Аааа, від тебе пахне забутим.

— Я… був цим.

— Ні. Ти є цим.

Він поклав долоню йому на груди.

— Ти знаєш, як тебе насправді звати?

Квазимир заплющив очі. Він почув крик чайок. Відчув смак іржавого якоря. Із його очей полилася сіль.

— Скажи, — наполягав Хранитель Припливів.

— Море, — прошепотів він. — Я Море.

І тоді все закінчилося. Outlook надіслав усім листа: «ПРИПЛИВ О 15:42. Підготуйте купальні костюми».

Квазимир, або вже Море, сидів за своїм столом, мокрий. Навколо стільця утворилася невелика калюжа. Спершу ніхто не помітив, бо всі були зайняті звітами та внутрішнім вигоранням. За кілька хвилин килим почав пузиритися. Вода підіймалася.

— Хто розлив воду? — запитала Олена З Надлітер, погладжуючи свій акваріум.

— Це ще не вода, — сказала вона пізніше. — Це… передчуття води.

Тим часом торговий автомат відмовився видавати солодкі батончики.  О 15:00 один із працівників, на ім’я Владислав Інфографіка, раптом поплив геть. Не метафорично, а буквально. Він підвівся, як завжди, пішов до переговорної, але замість того, щоб відчинити двері, пірнув у коридор і швидкими гребками залишив офіс.

— Вибачте, я додому! — крикнув він. — У мене гібридний графік.

Квазимир вийшов в опенспейс. Повітря вже було дуже вологим. О 15:30 вимкнулася вентиляція, о 15:32 принтер почав друкувати риб, о 15:33 килим перетворився на водорості, а о 15:35 Олена З Надлітер підвелася, зняла взуття й сказала:

— Досить. Досить сухості! — і пірнула. Води вже було вдосталь.

Дроган Ломоспин перебрався з-за столу на підвіконня, спробував відчинити вікно й завив:

— Я не вмію плавати!

Квазимир, уже зовсім не Квазимир, стояв посеред офісу, розправивши плечі, як берегову лінію. На ньому вже не було сорочки. Лише сіль. Її легкий блиск на шкірі. Він підняв руку. І тоді прийшла вода. Не зі стелі. Не з труб. Зсередини. З чайників, папок, ліфтів. Вона витікала з моніторів, вихлюпувалася з клавіш, просочувалася крізь пальці й резюме.

Спершу працівники намагалися чинити опір: закривали вкладки, дзвонили в IT, шукали сухі місця. А потім… усі попливли. Хтось на офісних стільцях. Хтось сам. Хтось, обіймаючи плавучі сміттєві баки. Перегородки тріскалися. Із тріщин били струмені. Люстра впала зі стелі, стала хижою медузою й кинулася в бухгалтерію.