Море

- Ну не вірю я, що воно безкінечне. – сказав Назар. – Не може такого бути.

Я повів плечами. – Не знаю. – сказав я невпевнено і скрививши губи подивився на сіру гладінь води.

- Но турки-ж там живуть з другої сторони. – продовжував Назар. – Як воно може бути безкінечним? – він достав пачку папірос і закурив. – Маячня.

Чорне море. Скільки людей там пропало. Скільки сотень кораблів випливло і більше не з’являлось ні на одному березі. Вже двадцять вісім років пройшло с тих пір як море перестало бути привітним місцем де люди відпочивали, загоряли, купались… Ні одна людина в здоровому розумі зараз не відпливе дальше ніж на сотню метрів від берега. А ті, хто відпливали, так там і остались.

Ми стояли на веранді мої хати. Йшов дощ, гриміло, небо затягнуло хмарами кольору моря – чорними. Так, тепер море стало буквально «чорним», і по кольору теж.

Я дивився туди, де море зливалось з горизонтом і намагався щось там розгледіти. Човни? Людей? Другий берег? Турків? Нічого там нема, а Назад тільки даром тратить нерви. Пора забути і вертатись до роботи. Возити туристів до відмітки в сто метрів і показувати їм справжній колір моря.

- Ну безкінечне і безкінечне, чорт з ним. – я сів на підвіконня.

- Ні, Рома, чорт з нами… А я попливу.

Я пирхнув. – Коли? – спитав посміхаючись. – На чому? На оцій каліці? Тоді ти точно не вернешся.

- Давай на твоєму. – він повернувся до мене і подивися в очі.

- Ага! Розбігся я. – від неочікуваної я встав. – Щоб ти там його з собою залишив? Ні, дякую.

- Та ну тебе. – Назар відмахнувся і знов повернувсь до моря. – Я діло пропоную, а ти як завжди.

- Ну тому-що це дійсно маячня! Навіщо пливти туди, звідки не вернулась ні одна жива людина. Ні одна! Ти думаєш вони там тебе ждуть з хлібом і сіллю? Нічо тебе там не жде, сиди тут і не мороч сраки.

Назар не відповів, а лише зосереджено дивився на море. – А якщо вона дійсно ще там?

- Ой всьо! Я в хату, завтра ці приїдуть, треба ще зранку в катері прибрати. Я на бокову.

- Іди-іди, так і будеш тут все життя цих баранів возити. А я…

Далі я не слухав, закрив за собою двері, роззувся і пройшовшись по темним кімнатам влігся на ліжко.

Ну і що, що я буду їх все життя возити? Зате гроші гарні маю, що ще треба? А він що? Повзає за мною, як нечвида і бубнить про те море і бубнить. Ну пропала там його любов перша. Хто їй винен, що вона зійшлась з наркоманами, обкололась і на резиновому човні з мотором відпливла за сотий метр. Тільки вона винна і ота гадість, що вони колять. От я можу зрозуміти сигарети, можу зрозуміти і дуже навіть розумію алкоголь, но наркота… Я курив, но кинув і можу собі уявити як кидають наркомани, якщо звичайні папіроси кинути – це вже дуже тяжка і довга справа.

Назар також не кращий, поки зустрічавсь з тою дамою, сам підсів, но я і сигарети помогли йому вирватись з тої петлі в яку він попав і з тої в яку він попав-би.

За вікном гудів вітер, дощ барабанив по склу і підвіконні, на кухні капала вода через діру в даху. Хай капає, завтра разом підлогу помию.

Сон потихеньку вигнав з голови всі думки і я заснув. Знав би я тоді, що останній раз сплю, засинав би швидше.

Я так і не зрозумів чи зміг заснути хоч трішки, але проснувся від шуму. Хтось бушувався на кухні і голосно говорив. Я швидко вдягнувся і вийшов подивитись. І те, шо я побачив з одної сторони здивувало мене, а з другої я вже давно чекав від нього подібної витівки.

Назар, скоріше за все, під кайфом стояв посеред кухні і витягав з полиць всі миски, чашки, каструлі і складав це все на полу.

- Ти шо робиш? – сонно спитав я, намагаючись навести чіткість в очах.

- Рома? Рома, зажди. Хвилинку. Зараз я все зроблю. – говорив він ніби пробіг крос і зразу прибіг до мене складати посуд.

- Шо робиться, Назар? Де ти був? Ти до тих придурків ходив?

- Рома, то неважливо, то зараз не має значення. Зараз все буде, по...

Я сперся на стіну і без особливого інтересу спостерігав за діями друга. І тут мої сонні думки кулею розігнало розуміння того, що він шукає.

Назар засунув руку між стіною і сервантом, порився там і дістав пістолет. – Рома, вибачай, но так треба.

Я нічого не зрозумів і вже подумав, що ось-ось і він мене застрелить, но Назар лиш кивнув мені на вихід.

- Що ти хочеш? – спитав я надіючись почути розумну відповідь.

- Йди до виходу.

- Назад, ну не виконуй. Нащо воно тобі? Хочеш вслід за свою подружкою? Пропасти і щоб тебе всі забули?

- Я не забув! – гордо відповів він.

Ми вийшли з дому. Дощ кінчився, але небо будо затягнуте темнити хмарами, які ховали за собою блідий ріжок місяця.

- Йди до причалу. – скомандував Назад.

- Ой нє-є-є. – я розвернувся до нього. – Я не буду пливти.

- Будеш.

- Нащо тобі я пливи сам, ти ж вмієш! – від думки про море за буйками, мені стало погано, а по тілу забігали мурашки і підступний холодок.