3. По той бік мовчання

– Пробач... – почувся невпевнений голос Неллі за спиною. Вириваючи  зі власних спогадів. Вона обережно протиснулася повз мене та одвірок, мов боялась наштовхнутися на невидимий бар'єр. Її рухи були невпевнені, але рішучі, як у того, хто вирішив подолати власний страх.

– Пробач... – знову повторила вона, і її голос тремтів, як натягнута струна. У цій тиші я майже чув, як її серце стукає десь поряд. Здавалося, ще мить – і сльози зрадливо покотяться по її блідих щоках.

– А що ще мені залишилося? – прошепотіла сестра, так тихо, що її слова розчинилися в повітрі, мови належали не їй, а кімнаті, яка стала свідком її безпорадності.

Я міцно стиснув пальці в кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в шорстку долоню. Гнів кипів у мене, немов буря, яку важко було стримати. Шумно видихнувши, спробував приборкати цей вихор:

– По одній проблемі на раз, – пробурмотів я, ледве чутно, більше для себе, ніж для неї.

Та сестра все одно почула. Вона підняла на мене свої великі сині очі, в яких затаїлися надія і страх. Її губи злегка тремтіли, мов вона боялася сказати щось зайве, але все ж зважилася:

– То ти вже не сердишся? – запитала вона з легким подихом, наче ці слова були останнім кроком через прірву. Її плечі злегка піднялися, а руки сильно стисли край чорної бобки, мов шукали в ній опору.

У відповідь я лише розчаровано похитав головою. Попрямувавши на вихід з будинку, втікаючи від задухи:

– Куди ти? – різко підскочила на ноги схвильовано запитала сестра.

– Вийду подихаю, свіжими повітрям.

Відчуваючи себе розбитим і безсилим, я опустився на сходи. І тут я згадав про сигарети і сірники, які завжди були зі мною. Але кишені штанів виявилися порожніми.

– От дітько, –  вилаявся я. Притулившись спиною до стіни і заплющив очі, намагаючись упорядкувати думки.

Раптом почув за спиною тихі кроки. Сестра несміливо підійшла ближче, уважно спостерігаючи за мною. Витягнувши зі своєї кишені вузьких джинсів пачку сигарет, вона мовчки простягнула її мені.

– Візьми, – промовила вона, трохи розгублено. Я кинув на неї швидкий погляд і коротко відказав:

– Ох, Неля…

Вона присіла поруч. Де який час ми палили мовчки. Вітер грайливо розвівав її пофарбоване у чорний колір, волосся. Вона виглядала для свого віку надто втомленою та через край худою. Особливо вилиці на її обличчі  здалися мені занадто гострими.

Не витримавши, поглянув на море. Там, де небосхил сходився з водою, сонце повільно схилялося до свого останнього прихистку. Його проміння наче розливалося золотим вином по хвилях, які спокійно колихалися, відбиваючи багряно-оранжеві відтінки.

Захід здавався нескінченно глибоким і живим: сонце, вже майже торкнувшись води, перетворювалося на величезну вогняну кулю, що, здавалося, ще мить і потоне в цьому океані тиші. Небо навколо розливалося всіма барвами – від ніжно-рожевого до насичено-фіолетового, а де-не-де пробивалися перші зірки, ніби боязко оглядаючись, чи можна вже показатися.

Хвилі, здавалось, говорили свою мову – лагідний шелест і ледь чутне хлюпання створювали мелодію спокою. Пахощі солоного повітря наповнювали легені, а теплий вітер ніжно торкався шкіри, немов прощаючись із днем. Усе навколо було настільки досконалим, що час зупинився – тільки ти, море й захід сонця.

Я зціпив зуби і порушив мовчання.

– Пробач мені, будь ласка, за те, що залишив тебе одну.

Нелля змусила себе заговорити, хоча кожне слово давалося їй з великими труднощами.

– Я вже гадала, що ти покинув мене, як мама, – її голос стих, очі затуманились сльозами. Голова схилилася на коліна, між сплетіння рук. – Ти знаєш, що в цьому домі чоловіки, які винаймали його через місяць другий безслідно зникали. – раптово повідомила сестра, змінюючи тему розмови.

Вона здригнулася.

– Я не розумію, як міг ось так швидко минути місяць, – зізнався я, повільно видихаючи дим.

Нелля поруч ворухнулася, ніби намагаючись знайти зручніше положення, але натомість лише почовгала місцем, на якому сиділа.

– Ти зовсім нічого не пам’ятаєш?

– Ні, – коротко відповів я, не маючи сили сказати правду. – Мені справді шкода. Вибач.

Слова звучали механічно, без справжнього жалю, і я сам це відчував. Як можна просити вибачення за те, чого навіть не усвідомлюєш? Як пояснити собі цей зниклий час?

Десь у далечині крикнула чайка.

Нелля важко зітхнула.

– І ти мені пробач, – ледь чутно вимовила вона.

Губи її тремтіли, куточки опустилися, а щоки здавалися запалими, ніби за цей місяць вона втратила не лише сон, а й частину себе.

– Звідки ти взяла інформацію про зниклих? – запитав я, повертаючись яке вона несподівано проронила.

Вона провела пальцями по рукаву кофти, ніби намагаючись зігрітися, хоча на вулиці було не так уже й холодно.

– З місцевих газет... Вони зберігаються в архіві міської бібліотеки. Я передивилася всі випуски за попередні роки...