2. П’ять років тому

2. П’ять років тому

Сонячне проміння пробивалося крізь щілину в цупких фіранках, торкаючись мого обличчя. Раптовий дзвінок розірвав тишу ранку, змушуючи мене миттєво прокинутися. Серце завмерло, ніби годинник зупинився. Сонний туман повільно розсіювався, залишаючи мене в стані повної дезорієнтації. Я не до кінця розумів, чий пристрій потребував уваги – мій чи мого сусіда по кімнаті, який, не зважаючи на пронизливий звук, міцно спав.

Поглянув на маленький столик біля ліжка для особистих речей, зрозумів: це мій телефон. Враз підхопив його, намагаючись вимкнути. На широкому дисплеї висвітлилося слово «батько». Зрання не було жодного бажання говорити з ним, але він продовжував настирливо дзвонити. Глибокий вдих. Я таки натиснув на зелене коло:

– Алло, Вікторе! Це ти? – пролунав грубий чоловічий голос.

– Батьку, я просив тебе називати Вік! – обурився я, відчуваючи, як мій голос стиснувся від роздратування. – Ти ж знаєш, що я змінив ім’я, і тепер офіційно Вік, а не Віктор!

На тому кінці телефону шумно видихнули:

– І тобі привіт, – ображено буркнув він.

– Щось трапилося?

– Так, твоя мати в лікарні, – спокійно сказав чоловік, якого я ненавидів.

Слова батька прозвучали, як удар кулаком у живіт. Я на мить завмер, відчувши, як хвиля гніву піднімалася зсередини. «Чому знову він?» – лунало в голові. Мої пальці нервово стиснули телефон, ніби намагалися розтрощити його.

І були причини для цієї агресії. Він усе життя погано ставився до матері. Постійно принижував її. Маніпулював, вважаючи, що відсутність синців виправдовує його дії. Багато пив, гуляв із друзями. Я й досі не розумію, чому мати залишалася з ним. Чому вона терпіла це? Бо сирота. Подумки відповів я на запитання. Їй просто не було куди йти.

Зібравшись, я стримався, щоб не здатися надто неввічливим, і продовжив:

– Коли?

– Що коли? – не зрозумів він.

– Коли мама потрапила в лікарню?

– Вчора увечері.

– Що? Чому мені не зателефонували?

– Вона просила не турбувати тебе, думала, що все минеться.

– Чому вона там? Це ти винен?

– Ні! Чому відразу я? – його голос підвищився. Я майже відчув, як він закочує очі, знову шукаючи виправдання для себе.

– Де мама? В яку лікарню її відвезли?

– В обласну лікарню міста.

Я знову замовк. Поглянув на годинник. Зрозумів, що ще занадто рано для відвідувань. Це добре. Я встигну на першу пару, а потім поїду до матері.

– А з ким Нелля? – раптово згадав я про сестру. Вона була підлітком – емоційною, неконтрольованою, потребувала постійного нагляду.

– Вона в бабусі!

– Гаразд, – коротко відповів я, вимкнувши телефон. Кинув його на ліжко, стискаючи щелепи від злості. Розмовляти з ним було нестерпно.

Я обережно відкрив дверцята шафи, витягнув рушник, зубну пасту та щітку, щоб привести себе до ладу. У ванній кімнаті на мене чекала стара раковина, потріскана плитка на стінах, душова кабінка, що ледве трималася. Та все ж, незважаючи на це, я швидко зібрався. Мої рухи були різкими, ніби все довкола дратувало мене ще більше.

Повернувшись у кімнату, я побачив, що мій сусід уже збирався.

– Доброго ранку! – бадьоро привітався він. – Ти вже готовий?

– Майже. Переодягнуся в щось пристойніше, і підемо.

– Добре, тоді зачекаю на дворі.

Коли я вийшов, Дмитро вже палив, мабуть, не першу сигарету. Я спробував усміхнутися, але думки про маму й батька не давали спокою. Чому все так складно? Мовчки взяв у нього цигарку і глибоко затягнувся, намагаючись заглушити біль. Але він не зникав.

– Що, знову твій батько? – запитав Дмитро, спостерігаючи, як мої пальці тремтіли, коли я затягнувся заспокійливим димом. За чотири роки навчання в університеті ми стали дуже близькими. Він знав про мене все, і я знав про нього не менше. Дмитро був не просто сусідом по кімнаті – він став моїм найкращим і вірним другом.

– Так, – відповів я, крокуючи поряд із ним.

– Що він знову хотів?

– Мама в лікарні, – сказав я, відчуваючи важкість на серці.

– Щось серйозне?

– Поки що не знаю, – мимоволі знизав плечима, збиваючи попіл на землю.

– Якщо треба буде допомога, звертайся!

– Добре, дякую.

Коли ми зайшли до аудиторії, я відчув, як у грудях розпирає тривога. Лекція розпочалася, але подумки я був в іншому місці. Викладач говорив про щось важливе, але я не міг зосередитися. Замість цього, в голові крутилися образи мами, її турботливий погляд, усмішка, яка завжди втішала. Час тягнувся повільно, кожна хвилина здавалася вічністю.

Нарешті, дзвінок пролунав, як рятівний сигнал. Студенти почали повільно збирати речі, але я підхопився на ноги, не зволікаючи. Серце калатало, і я мимоволі прискорив кроки, виходячи з аудиторії. Я ледве чув, як Дмитро окликнув мене, але тепер у мене не було часу.