1. Час

1. Час

Ранній ранок. Мороз пробирав до кісточок, ніби лід, що повільно просочувався під шкіру, і я здригнувся, коли встав з ліжка. В кімнаті було холодніше, ніж зазвичай, і, здається, опалення не працювало. Щось потрібно було зробити з цим. На куточку рота я відчув засохлий яскраво червоний струмок крові. Звідки вона взялася? Можливо, кров текла з носа вночі, або губа тріснула від сухості. Ванна кімната зустріла мене тишею, лише шум води заповнив порожнечу ранку. Я швидко змив її, не надто замислюючись над власними діями.

Коли я повернувся на кухню, за вікном вже починало розгорятися небо. Тоненька рожева смужка пробивалася крізь темне покривало ночі, мов полум'я повільно захоплювало небеса. Я підійшов ближче до вікна й подивився на горизонт. Здавалося, ніби небо дихало, а його подих розливався над морем, яке спокійно плескалося біля узбережжя. Хвилі, одна за одною, накочувалися на берег, зливалися з шумом вітру, створюючи відчуття безмежної гармонії. Це був ранок, якого я ніколи не забуду. Здавалося, що за всі 28 років я жодного разу не бачив такого чарівного світанку – світлого, мов перше пробудження, яке відкриває перед тобою безмежну красу світу.

Я пам'ятаю багато світанків, але цей був особливим. І саме цього ранку я відчув, як моє серце шалено забилося, коли помітив її. Вона стояла на березі моря, висока і статна, її темно-русяве волосся вигравало у світлі ранкового сонця, яке ледь починало виходити з-за горизонту. Хто вона? Що її привело сюди, на берег океану? Що чекає мене ввечері, коли я знову побачу її?

Субота прийшла раптово. Вранці телефон задзвонив, і новина, яку я почув, розбила мене на шматки. Моя мама померла. Вона довго страждала, протягом чотирьох болісних років боротьби з невиліковною хворобою, але ніколи не показувала нам свого болю. Вона померла у свої 52, і смерть, мов безжальний морський шторм, забрала її життя, вирішивши, що вона вже достатньо намучилася. В останні моменти її життя, я впевнений, всі її думки були про нас. Про те, як ми будемо жити без неї, адже вона любила нас більше за життя. Я був сліпим дурнем. Довго не відвідував її. Не підтримував, занурившись у власні справи, які тепер здавалися мені нікчемними.

Я стояв на березі моря, слухав шум хвиль і думав про те, як воно? Це море? Воно завжди тут – нескінченне, могутнє, терпляче. Воно спостерігає за нашими радощами та болем, мовчазний свідок наших життів. Я відчував, що хвилі, які накочувалися на берег, несли в собі щось більше, ніж просто воду – вони несли біль втрати, але водночас і надію на відродження. Море було для мене мов притулок у цей важкий час. Його нескінченність заспокоювала і водночас нагадувала про те, що життя продовжується. Навіть тоді, коли ми втрачаємо тих, кого любимо.

Похорони пройшли швидко. А слідом дні вкладались у нестримний потік життя. Знаю, що багато, хто вважає, що ніби час лікує. Та чомусь мені не ставало легше, біль – вона назавжди зайняла місце у моїй душі. І відчуття порожнечі слугувала їй вічною колежанкою.

Моя молодша сестра, кілька днів після того, як не стало мами, переїхала до мене в місто, до мого маленького парубоцького будинку. Їй було важко залишатися вдома, де кожен куточок нагадував про нашу маму. Де вони жили разом, в її віці  18 років, не надто правильно було. Але мене тішила думка, що хоч хтось був з нею поряд в останні дні її життя.

Ми часто разом виходили на берег моря, сиділи на піску й дивилися на горизонт. Кожен світанок і захід сонця приносив нам нові думки, нові почуття. Море стало нашою мовчазною підтримкою, воно навчило нас, що після бурі завжди настає спокій.

Тепер, коли я дивлюся на сині простори, я думаю про неї – про маму. Вона, як і це море, була для нас нескінченною підтримкою, завжди готова прийняти нас, навіть коли ми були занадто далеко.

На березі моря стояла та сама дівчина, яку я побачив на світанку. Її темно-русяве волосся грало у світлі сонця, а очі мерехтіли, ніби вловлюючи відблиски хвиль. Її постать здавалася майже нереальною.

Мій погляд блукав за вікном, серед простору повітря та берега, поки не зачепився за знайомий силует. В грудях виникло дивне відчуття, мовби хтось невидимий притягував мене до цього образу. Воно почало пульсувати, розливаючись по всьому тілу. Спочатку легкий тиск, ледь помітний, але з кожною секундою він ставав сильнішим, важчим, немов щось усередині мене виривалося з-під контролю. Я не міг зосередитися ні на чому іншому, тільки на ній.

Щось невидиме, але непереборне, змушувало моє серце битися швидше. У голові крутилася одна-єдина думка: «Підійти ближче.»

Не розуміючи, що саме відбувається, я відчував, як мої ноги самі несуть мене вперед. Кожен крок ставав важчим, але водночас наповненим чимось незвичайним, магнетичним. Дихання стало нерівним, і все, що я міг чути, – це стукіт власного серця, гучний і непереборний.

Я опинився в тісній кухні, відчуваючи, як простір стискається навколо мене, але бажання вийти назовні, до того силуету, перекривало все. Мої пальці тремтіли, коли я взявся за ручку дверей, але руки діяли автоматично. Вони вже знали, що мають робити.

Стрімко полишивши свій прихисток, цілеспрямовано попрямував у бік незнайомки. Чим ближче підходив, тим сильніше серце вистрибувало з грудей. Коли опинившись зовсім поряд, зупинився, все ще не маючи сил відвести погляду, очікував

Вона не промовила жодного слова, але її погляд, який зустрів мій, ніби шепотів тисячі історій. Я підійшов ближче й, не знаючи, що робити, просто запитав: