23. Розділ. Загибель Світла.

У Святій Цитаделі панувала напружена тиша, яку порушував лише брязкіт обладунків і шурхіт підготовки до великої битви. Усі куточки були освітлені свічками, що кидали довгі тіні на стіни храму. Отці з усього світу зібралися, тримаючи в руках священні сувої, книги та амулети, які світилися легким золотим сяйвом. Вони разом молилися, шепочучи стародавні слова, що, здавалося, наповнювали повітря особливою енергією.

Елей сидів у своїй кімнаті, точучи меч. Його обличчя було зосередженим, але в очах палав вогонь рішучості. Він пригадував усе, що сталося: втрату Люціуса, Арнестію, Холідея. У кожному ударі точила він вкладав свою лють і біль.

— Я не підведу вас, — тихо промовив він сам до себе, стискаючи рукоять свого меча.

На головному майданчику Цитаделі лицарі готувалися до битви. Хтось перевіряв натяг тятиви, інші одягали блискучі обладунки, що відбивали світло свічок. Відчуття страху змішувалося з рішучістю, що панувала серед воїнів. Цитадель готувалася до найбільшого випробування за два століття.

Лоран вийшов на балкон, вдягнутий у свої святкові архієпископські шати. Його постать, освітлена золотим сяйвом небесного жезла, здавалася символом віри та надії для всіх, хто дивився на нього знизу. Його голос пролунал як грім, наповнюючи серця воїнів вірою:

— Цей день настав! День, якого ми так боялися! Темрява знову повернулася, вперше за двісті років, і тепер ми стоїмо на краю прірви! Мої воїни, мої отці, мої діти! Ви повинні стримати монстрів цієї темряви, доки ми не завершимо велику молитву. І тоді сама сила небес знищить зло, яке загрожує цьому світу!

Його слова були наповнені пристрастю та силою. Кожне слово влучало в серця слухачів, пробуджуючи в них рішучість боротися.

— За небеса! — вигукнув Лоран, піднявши жезл високо вгору.

У відповідь зібрався хор голосів. Всі лицарі, як один, підняли зброю вгору й закричали:

— За небеса!

Їхні вигуки пролунали над цитаделлю, немов грім, і злилися з дзвоном дзвонів, що сповіщали про початок великої битви. Елей, почувши ці слова, вдихнув на повні груди й підняв свій меч.

— Я готовий. За всіх, кого ми втратили. За цей світ.

Лицарі зайняли позиції на стінах і вежах цитаделі. Отці зібралися в центральному храмі, щоб розпочати ритуал великої молитви, яка мала принести світло небес на землю.

У цей момент небо над цитаделлю почало затягуватися чорними хмарами. Здалеку доносилося глухе гарчання й ревіння, що передвіщало наближення армії Мора. Битва мала початися.

— Вони вже йдуть, — тихо промовив Елей, вдивляючись у темну лінію, яка з'явилася на горизонті. Його голос був холодним, але впевненим. Він тримав свій меч так, ніби це було продовження його руки.

— Ти бачив їх? Цих монстрів? Як вони виглядають? — запитав молодий учень, який стояв поруч, стискаючи свій щит так сильно, що кісточки на його руках побіліли. В його голосі чулися страх і непевність.

Елей на мить подивився на нього. Його погляд був важким, сповненим болю й досвіду, якого молодий хлопець ще не мав.

— Вони виглядають жахливо. — коротко відповів він, відводячи погляд назад до темної маси, що поступово наближалася.

Здалеку почулося низьке гарчання й зловісний рев. Монстри рухалися швидко, їхня орда розтягнулася на весь горизонт. Сотні, тисячі, здавалося, вони не закінчуються. Їхні потворні тіла виблискували в променях тьмяного сонця, а темна аура, що виходила від них, ніби гасила все світло навколо.

— А ось і вони, — з холодною рішучістю промовив Елей.

Молоді воїни, що стояли поруч, почали нервово шепотітися, але досвідчені лицарі мовчали. Вони знали, що слова зараз нічого не змінять. Тільки меч і віра могли стати їхньою зброєю в цій битві.

Гарматні дзвони на стінах цитаделі почали бити, сповіщаючи про наближення ворога. Чорне море монстрів хвилею котилося до цитаделі, гарчання й ревіння змішувалися в один безперервний звук, який тиснув на свідомість.

Елей стиснув рукоять свого меча. Він вдихнув на повні груди, згадуючи слова Люціуса й усіх тих, кого він втратив. Його серце билося швидко, але в ньому не було страху, лише рішучість.

— Зайняти позиції! — вигукнув один із командирів.

Лицарі на стінах підняли свої луки, готові випустити перші стріли. Отці, зібрані в храмі, почали тихо шепотіти молитви, закликаючи допомоги в неба. В цей момент усе завмерло, ніби сам час зупинився перед неминучим зіткненням світла й темряви.

Монстри були вже зовсім близько, їхні очі світилися червоним вогнем, а з пащ виривалася отруйна слина. Їхні реви змішувалися з гуркотом їхніх кроків, які вже було чути навіть на стінах.

— За небеса! — голосно викрикнув один із лицарів, і цей крик миттєво підхопили всі воїни цитаделі.

Елей підняв меч, вдивляючись у безкінечну орду ворогів.

— Триматися, доки небо не відповість нам! — сказав він сам собі, і його слова стали обіцянкою.

І тут з далечини Елей побачив, як величезні камені, ніби темні метеорити, почали летіти прямо в напрямку цитаделі. Їхні глухі удари об землю залишали за собою хмари пилу й уламків.

— Катапульти! — викрикнув один із командирів, його голос тремтів від тривоги.

— Але звідки у монстрів такі машини? — хтось із воїнів озирнувся, його обличчя застигло від жаху.

Командир нахмурився, вдивляючись у далечінь, де за хвилями монстрів виднілися величезні дерев'яні конструкції, що виринали зі згарища.

— Це діло рук Орікстону! — промовив він із гіркою злістю. — Підлі зрадники, тепер вони служать темряві.

Камені один за одним влучали в могутні стіни цитаделі, залишаючи після себе глибокі вирви. Гуркіт розлітався по околицях, здавалося, сама земля здригалася під цією атакою. Один із величезних уламків пробив стіну, створивши пролом, і через нього почали ринути монстри.

— До бою, мої лицарі! — вигукнув командир, піднімаючи меч і ведучи своїх людей до місця прориву.

Елей швидко піднявся на стіну, звідки йому відкрився повний вид хаосу, що розгортався внизу. Орда монстрів, несамовитих і безжальних, як одна темна хвиля, ринула в пролом. Їхні гарчання й реви змішувалися з вигуками лицарів і дзвоном зброї.