22. Розділ. Наростаюча темрява.

Мор стояв біля воріт замку, обведений легким ореолом темної енергії, його очі палали холодною ненавистю. Поряд із ним гуркотіли і гарчали десятки монстрів — викривлених і жахливих істот, створених його магією. На стінах замку почалася метушня, стража з гучними командами поспішала зайняти свої позиції.

— Принце Маркусе, що ви робите біля цих... створінь?! — вигукнув один із генералів, спантеличено дивлячись на постать, яка колись належала нащадку королівської крові.

Мор лише посміхнувся, його обличчя скривилося у гримасі лихого задоволення. Його голос, наповнений холодною зневагою, прозвучав гучно, ніби резонував із самою землею:

— Зараз побачиш, генерал. ВЗЯТИ ЇХ!

Його команда була схожа на грім, що прорізав нічне небо. Монстри заревіли, і ніби один організм кинулися на ворота. Вони дерлися по стінах, їхні пазурі різали камінь, як м'яке дерево, а очі світилися червоним вогнем. Ворота замку затріщали, коли найсильніші з них почали бити по них своїми викривленими кінцівками.

— До зброї! Тримайте позиції! — генерал намагався надати впевненості своїм людям, але його голос губився в реві монстрів і криках переляканих воїнів.

Монстри прорвалися крізь ворота. Один із них стрибнув на стражника, розриваючи його в повітрі. Кров бризнула, заливаючи кам'яну підлогу. Інший вирвав меч із рук воїна і зламав його навпіл, перш ніж розірвати самого солдата.

Мор, ніби диригент цього симфонічного хаосу, спостерігав із задоволенням. Його рука піднялася, і кілька монстрів одразу звернули на сигнал, атакуючи бійців, які намагалися відступити.

— Це лише початок! — промовив Мор, його голос розлітався луною. — Ваші стіни впадуть, ваші мечі стануть марними, а ваші життя — лише паливом для моєї армії!

Стражники, попри відчайдушні зусилля, почали відступати. Монстри заповнювали замковий двір, залишаючи за собою лише тіла і зруйновану оборону. Генерал із мечем у руці кинувся прямо на Мора, але той, не змінюючи пози, одним різким жестом руки зупинив його на півдорозі. Генерал завмер, ніби паралізований, а тоді впав на землю, хриплячи.

— Невже ніхто не здатен дати мені гідний опір? — знущально запитав Мор, його голос розрізав хаос, як гостре лезо.

Він повільно пройшовся по подвір'ю, обводячи поглядом своє поле битви. Його монстри заволоділи замком, і не було видно жодного, хто б міг цьому завадити.

Мор із темним задоволенням спостерігав, як його армія заповнює вулиці. Його накази звучали чітко, кожне слово віддавалося в головах монстрів, які беззаперечно виконували волю свого творця.

— Атакуйте будинки! Витягуйте людей і заражайте їх! Нехай моя армія росте! — ревів Мор, і його голос луною розходився в руїнах замку.

Монстри розливалися, мов хвиля, вриваючись у будинки, розриваючи двері, витягуючи кричущих людей назовні. Гострі пазурі та отруйні зуби залишали подряпини, а магія Мора впивалася в рани, заражаючи кожного нового полоненого темною силою. Крики лунали всюди, а морок над замком ставав дедалі густішим.

Мор, розмірено крокуючи, наблизився до палацу Аподона. Його супроводжувала група найсильніших монстрів. Вони безжально прорвали оборону кількох десятків стражників. Люди, хоч і билися з відвагою, не могли протистояти натиску зла. Їх роздирали, залишаючи лише шматки броні й знаряддя.

Коли останній захисник палацу впав, Мор підняв руку, і монстри розсипалися по палацу, як зграя хижаків, обшукуючи кожен куточок. Він повільно відкрив двері королівських покоїв. Перед ним постала жалюгідна сцена: король Аподон, трясучись від страху, стояв перед своєю сім'єю, намагаючись захистити їх. Матільда, обійнявши дочок, безпорадно дивилася на Мора.

— Яка жалюгідна картина... — холодно промовив Мор, його голос був наповнений презирством і переможною зневагою.

Матільда спробувала звернутися до нього ніжним голосом, намагаючись знайти хоча б крихту того, ким колись був Маркус:

— Маркусе, любий, що ти робиш?

Мор лише засміявся, його сміх був пронизливим і жахливим.

— Уже любий? А де були ці слова, коли ти топтала мене? Коли твої діти знущалися наді мною? Тепер я покажу вам, як виглядає справжня сила.

Він підняв руку, і його монстри, ніби відгукуючись на команду, ринулися вперед.

— Взяти їх! — голос Мора прозвучав, як грім.

Монстри кинулися на короля та його сім’ю. Крики Аподона розрізали повітря, коли його тіло розривали пазурі й зуби. Матільда намагалася закрити собою дочок, але монстри не зупинялися, роздираючи їхню плоть. Кров заливала підлогу покоїв, змішуючись із уламками меблів і розірваними тканинами.

Мор лише спостерігав, не відводячи погляду. Він насолоджувався моментом, коли ті, хто завдавав йому болю, тепер самі стали жертвами.

— Це тільки початок, — прошепотів Мор, коли останні крики замовкли, і в покоях залишилися лише тиша й смерть.

Мор стояв у центрі кривавої сцени, його очі палали холодним тріумфом. Він простягнув руки, і темна магія, схожа на чорний туман, потекла з його пальців, охоплюючи нерухомі тіла короля Аподона, Матільди та їхніх дітей. Сила, що вивільнялася з нього, ніби поглинала саму душу з простору навколо.

— Хоч десь від вас буде користь, — промовив Мор, спостерігаючи, як тіла починають ворушитися, наповнені його силою. Їхні очі, що колись світилися життям, тепер палали червоним світлом. Плоть потемніла, а вени наповнилися чорною магією.

Король Аподон піднявся, але його вигляд тепер був зовсім іншим. Його постать стала більшою, м'язи наповнилися силою, а навколо нього клубочилася темна аура. У його очах блищала лише відданість і покора своєму новому повелителю.

— О, бачу, ти станеш безцінним екземпляром у моїй армії, Аподоне, — з саркастичною посмішкою промовив Мор, уважно оглядаючи свій новий шедевр.

— Так, мій королю, — несподівано промовив Аподон низьким, пронизливим голосом, що, здавалося, лунав із самої безодні.

Мор здивовано підняв брови.

— Ого, ти навіть говориш? Це новинка. Що ж, нам буде про що з тобою поговорити, мій підданий.