21. Розділ. Глашатаї Війни.

Елей занурився в густий туманний ліс, де старі дерева стояли, ніби мовчазні свідки його відчаю. Листя шелестіло під його поспішними кроками, а серце гупало так гучно, що, здавалося, заглушало навіть рик монстрів, що наближалися.

Позаду чулися розгнівані голоси створінь, їхній гортанний рик та шерехи, що розривали моторошну тишу лісу. Віддалений звук їхніх лап, що з гуркотом били по землі, здавався ближчим з кожним ударом серця. Елей не міг зупинитися — страх штовхав його вперед, хоч сили вже залишали його тіло.

Туман поглинав усе навколо, спотворюючи обриси дерев і створюючи ілюзію, ніби монстри ховалися за кожним стовбуром. Вологе повітря обпікало легені, а гілки дерев боляче дряпали обличчя й руки. Елей стискав меч так сильно, що пальці майже заніміли. Його розум крутився навколо одного питання: чи встигне він добігти до цитаделі, перш ніж його наздожене темрява?

І раптом… різкий шурхіт зліва. Елей різко зупинився, витягнув меч і повернувся у бік звуку, намагаючись зловити хоч натяк на рух у тумані.

— Хто там?! — викрикнув він, але відповіддю йому було лише глухе гарчання.

Монстри були вже зовсім близько. Він відчував їх, навіть не бачачи. У голові звучали слова Люціуса: "Не бійся страху — він твій союзник. Він штовхає тебе вперед, коли все здається втраченим."

Елей знову побіг, відчуваючи, як напруга й страх змішуються в одну вибухову суміш. Ліс, здавалось, ніколи не закінчиться, і кожен крок здавався безглуздим у цьому нескінченному тумані. Але він знав: якщо зупиниться — загине.

Елей, захлинаючись від важкого дихання, безсило впав у густе багно, що холодною пастою огорнуло його тіло. Земля внизу була слизькою, а туман, що огортав ліс, ставав дедалі щільнішим, мов ковдра, яка приховувала жах. Він підняв голову, намагаючись зорієнтуватися, але все, що бачив, — темряву і тонкі тіні, які ворушилися навколо.

Його рука рефлекторно потягнулася до меча, але замість холодного металу пальці торкнулися лише пустоти. Відчай охопив його, коли він зрозумів, що зброя зникла десь під час падіння. Серце билося так сильно, що здавалося, ще трохи — і вирветься з грудей.

Раптом з туману вирвався моторошний силует. Великий монстр, з темними прожилками на шкірі, і червоними, мов вугілля, очима. Його паща була наповнена жовтими, гострими зубами, які виблискували в приглушеному світлі лісу. Створіння рявкнуло так голосно, що земля, здавалося, затремтіла під його лапами. Це був не просто крик — це був сигнал, заклик для інших монстрів.

Елей на мить застиг. Але не від страху, а від усвідомлення, що цей момент може стати його останнім. Усе тіло вимагало тікати, але ноги відмовлялися рухатися. Він озирнувся навколо і побачив гілку, що лежала поруч. Товста, важка, вона могла стати єдиним його шансом.

Зібравши всі сили, Елей схопив гілку. Монстр кинувся на нього, але він, зробивши крок убік, різко замахнувся і вдарив створіння прямо по голові. Гілка тріснула, але удар виявився достатньо сильним, щоб монстр упав у багно. Його тіло здригнулося кілька разів, перш ніж завмерти.

Елей важко дихав, відчуваючи, як адреналін заливає його вени. Але радість тривала недовго. Удалині почулося виття, що нагадувало грім. За ним послідував важкий гуркіт лап і гарчання, яке ставало все ближчим. Туман навколо ворушився, ніби живий, приховуючи в собі десятки жахливих створінь, які вже йшли за ним.

Він зрозумів, що це кінець. Шансів втекти майже не залишалося, але щось усередині не дозволяло здатися. Елей щосили стиснув уламок гілки і став, спиною до дерева. Його очі світилися рішучістю, а серце наповнилося гнівом і болем.

— Якщо це мій останній бій, то хай він стане гідним! — прошепотів він, піднявши гілку, готовий зустріти ворога.

Перша хвиля монстрів вирвалася з туману, і тіні враз ожили.

Елей стояв, спиною притулившись до широкого стовбура старого дерева. Його обличчя було змарнілим, одяг — мокрим і забрудненим багном, але очі світилися непохитною рішучістю. У руках він тримав уламок гілки, зламаний і не надто зручний, але тепер це була його зброя — його єдина надія.

Перший монстр кинувся на нього з жахливим ревом. Темні прожилки вкривали його тіло, а роззявлена паща демонструвала ряди зубів, які могли розірвати людину на шматки. Елей, схопивши гілку двома руками, різко завдав удару збоку, цілячись прямо в голову. Важкий тріск пролунало в повітрі, коли монстр упав, розбиваючи землю під собою.

Але за ним уже летів другий. Елей швидко ухилився, ледь уникаючи кігтів, які розсікли повітря біля його голови. Він різко повернувся і вдарив гілкою по монстру, вибиваючи його з рівноваги, а потім наніс ще один удар по шиї. Монстр звалився, але це був лише початок.

— Давайте! — крикнув Елей у туман, який усе ще ховав невидимих ворогів. — Я не відступлю!

Монстри линули на нього хвилями, але Елей, мов вихор, кружляв між ними. Гілка, що спочатку здавалася кволою, тепер рухалася в його руках, як меч, відбиваючи кожну атаку. Він ударяв по головах, розривав суглоби, ламав кігтисті лапи. Його удари були точними, а рухи — швидкими і впевненими.

Один із монстрів кинувся ззаду, але Елей, немов відчувши його рух, різко повернувся і завдав удару гілкою прямо в грудну клітку. Розлючене гарчання стихло, коли істота впала до його ніг.

Він був змучений, тіло нило від напруги, але руки не припиняли рухатися. Ще один монстр підбіг надто близько — Елей схопив його за шию, повалив на землю і вдарив уламком гілки до тих пір, поки рухи істоти не припинилися. Його обличчя і руки були залиті кров’ю ворогів, але очі залишалися холодними і зосередженими.

Раптом із туману вирвалася одразу ціла зграя монстрів. Елей відчув, як адреналін вибухнув у його жилах. Він не роздумуючи кинувся в бік, використовуючи дерево як укриття. Монстри зіткнулися між собою, і це дало йому час. Він вирвав із землі ще одну гілку і, тримаючи обидві, почав атакувати з подвійною люттю.

Кожен удар був сильнішим за попередній. Руки боліли, але це його не зупиняло. Він став воїном не через зброю, а через свою силу духу. Його рухи були бездоганними, а голос — тихим, але впевненим.