20. розділ. Останній шлях Люціуса.

Ранок огорнув Святу Цитадель він приніс із собою прохолоду і легкий туман, який огортав вулиці Святої Цитаделі. Після святкування посвяти молодих небесних лицарів місто поступово оживало. Люди почали виходити з домівок, злегка розгублені від вчорашньої радості, намагаючись повернутися до повсякденних справ.

На головній площі ще виднілися залишки святкової атмосфери — прикраси, які тріпотіли на вітрі, і ледь помітні сліди танців на бруківці. Торговці розкладали свої товари, розмовляючи про вчорашні урочистості.

У невеличкому внутрішньому дворику Архієпископ Лоран, одягнений у звичайну просту мантію, прогулювався алеями між квітучими кущами. Його погляд був зосередженим, але водночас спокійним. Сьогоднішній день мав стати новим початком для багатьох.

Тим часом у будинку Люціуса також починався день. Адалінда, сповнена енергії після вчорашніх подій, готувала сніданок, а діти бігали навколо столу. Елей, одягнений у свої нові обладунки, уважно перевіряв кожен ремінець, хоча в його очах виднівся спокій.

— Ну що, як почувається новоспечений лицар? — посміхаючись, запитала Адалінда, подаючи йому гарячий хліб.

— Чесно кажучи, наче нічого не змінилося, — злегка посміхнувся Елей, дивлячись на неї. — Але водночас я відчуваю, що тепер маю більше відповідальності.

Люціус зайшов до кімнати, тримаючи меч, який він щойно наточив. Його погляд на мить затримався на Елеї.

— Це лише початок, хлопче. Твій шлях лише починається, — серйозно сказав він. — І пам’ятай, бути небесним лицарем — це не лише честь, але й постійна боротьба.

Елей кивнув, розуміючи вагу цих слів.

Поки життя в Цитаделі поверталося до звичного ритму, ніхто ще не знав, що десь у глибині Форлеону почала наростати темрява, яка з кожним днем наближалася до їхніх дверей.

1 Сім’я тільки-но сіла за стіл, коли різкий стукіт у двері змусив усіх здригнутися. Люціус, який щойно встиг зробити ковток вина, поставив келих на стіл із таким виглядом, ніби був готовий вилаяти несподіваного гостя.

— От зараза, хто там знову? — пробурчав він, злегка нахмурившись.

З-за дверей почувся чіткий голос:

— Я за наказом Архієпископа Лорана! Він вас викликає, сер!

На обличчі Адалінди відразу з’явився вираз тривоги. Вона глянула на Люціуса, і в її очах читався прихований страх.

— Він вже давно тебе не викликав… — тихо промовила вона, її голос ледь тремтів. — Що ж могло статися?

Люціус відсунув стілець, важко зітхнув і підвівся. Його рухи були сповнені стриманої тривоги, але він швидко зібрався з думками, намагаючись не показувати цього дружині й дітям.

— Так, це справді дивно, — задумливо сказав він, закидаючи плащ на плечі. — Але поки не панікуй. Лоран не став би викликати мене просто так. Аби лише це не була якась біда.

Адалінда підвелася і підійшла до Люціуса, її руки легенько торкнулися його плеча.

— Бережи себе, будь ласка, — прошепотіла вона. Її погляд був повний любові, але й прихованого остраху. — Що б це не було, я знаю, ти впораєшся.

Мербус, сидячи за столом, уважно дивився на батька. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах виблискувала цікавість.

— Можливо, щось серйозне? — запитав він, трохи нахилившись уперед.

Люціус усміхнувся, злегка струснувши плечима, і підійшов до сина.

— Можливо, синку, але я тут, щоб усе владнати, — сказав він, лагідно торкнувшись Мербуса плеча. — А поки мене немає, ти — за головного. Подбай, щоб усе було в порядку, зрозумів?

Мербус кивнув, намагаючись виглядати впевнено, хоча його очі й видавали приховане хвилювання.

— Я повідомлю, що ти скоро прийдеш, сер, — голос стражника з-за дверей був твердим, але терплячим.

— Передай, що я зараз буду, — голосно вигукнув Люціус, а потім ще раз подивився на дружину. — Не хвилюйся, все буде гаразд.

Він підхопив свій меч, що висів на найближчому стільці, ще раз глибоко вдихнув і направився до дверей. Адалінда і діти проводжали його поглядом, залишаючись за столом у тиші.

Люціус повільно крокував у величну залу Святої Цитаделі. Зайшовши, він побачив Лорана, який стояв біля незнайомця в подорожньому плащі, вкритому пилом. Лоран виглядав стривоженим, а чоловік поруч із ним явно пройшов довгий і важкий шлях.

— Люціус, у нас біда за довгий проміжок часу! — вигукнув Лоран, обертаючись до нього. Його голос був сповнений тривоги.

— Що сталося? — запитав Люціус, його погляд ковзнув по обличчю незнайомця, а потім повернувся до Лорана.

Чоловік зробив крок уперед, знявши капюшон. Його обличчя було виснажене, а очі відображали сум і страх.

— Я Сінг, радник короля Аподона, сер, — почав чоловік, уклоняючись. — Я тут, щоб просити допомогу. На наш замок Форлеон обрушилася невідома пошесть. Є підозра на темну магію. — Його голос був тремтливим, але сповненим відчаю.

Люціус нахмурився, його обличчя стало серйозним.

— Форлеон... Пошесть... Темна магія? — повторив він. — Що за пошесть? Що саме відбувається?

Сінг затримав дихання, перш ніж відповісти.

— Почалося з нападу пацюків. Вони роздерли багатьох, але не вбивали. Згодом усі покусані почали хворіти. Їхні рани темніють, а тіло корчиться від болю. Місцевий цілитель упевнений, що це не просто хвороба. Ми віримо, що це прокляття.

Лоран уважно слухав, його погляд був сконцентрований на Люціусові.

— Люціус, нам потрібно діяти негайно. Якщо це справді темна магія, то наслідки можуть бути жахливими.

Відкрилися двері, і в залу увійшов Холідей, виглядаючи здивованим.

— Я щось пропустив? — запитав він, зупиняючись поруч із Лораном.

Люціус перевів на нього погляд і злегка посміхнувся.

— Так, знову темна магія та демони, — промовив він саркастично. — Схоже, спокій для нас — це лише ілюзія.

Холідей нахмурився, подивившись на Сінга.

— Форлеон, кажеш? І знову темна магія? Цікаво.

— Цікаво, але небезпечно, Холідей, — серйозно відповів Лоран. — Це не просто загроза для Форлеону. Якщо ми не втрутимося, ця пошесть може поширитися на весь регіон.