19. Розділ. Пошесть темряви.

Нарешті настав цей день, день обряду. Мор цілу ніч не міг заснути. Він лежав у своїй кімнаті, розглядаючи тьмяне світло, яке пробивалося через тріщини у кам’яній стелі, і розмірковував про своє рішення. Його розум був сповнений сумнівів і рішучості водночас.

З самого ранку, не витримавши напруги, Мор вирішив, що більше нема сенсу відкладати неминуче. Він підвівся, накинув плащ і рушив до кімнати Калгарона. Його кроки луною віддавалися у темних коридорах, мов відлуння його думок.

Підходячи до дверей, він почув голоси. Розмова всередині була напруженою.

— Як ти можеш так поступити з хлопцем?! — голос Омуса лунав із гнівом. — Він уже один із нас!

— Омус, ти не розумієш, — відповів Калгарон спокійно, але твердо. — Це наш єдиний вихід. Ми повинні це зробити, інакше наш план провалиться.

Мор на мить затримався перед дверима, серце закалатало сильніше. Його груди наповнилися змішаними почуттями. Він хотів почути більше, але відчував, що це було б неправильно. Зрештою, він рішуче штовхнув двері і увійшов.

Омус різко обернувся, побачивши Мора. Його погляд був сповнений злості, але він нічого не сказав. Замість цього він мовчки вийшов із кімнати, ледь не зачепивши хлопця плечем. Мор дивився йому вслід, розгублений і трохи ображений.

— Не звертай уваги, хлопче, — сказав Калгарон, підводячись зі свого місця. Його голос звучав спокійно, але в очах була легка тінь втоми. — Омус сьогодні просто не в настрої.

Калгарон зробив кілька кроків уперед, зупинившись зовсім близько до Мора. Його важкий погляд ніби намагався зазирнути у саму душу хлопця.

— Ти готовий? — тихо, але чітко запитав він.

Мор на мить опустив очі, зібравши в собі всі сили. Він глибоко вдихнув і кивнув, піднімаючи голову.

— Так, я готовий, — відповів він. Його голос звучав твердо, хоча всередині бушувала буря емоцій.

— Тоді ходи за мною, — промовив Калгарон, і його голос, спокійний, але наповнений важкістю, відлунював у темних коридорах печери.

Мор мовчки крокував слідом, намагаючись стримати тремтіння в руках. Вогні смолоскипів, які висіли на кам'яних стінах, створювали моторошну гру світла й тіней. Кожен їхній крок луною віддавався в нескінченному просторі, і з кожною миттю відчуття напруги наростало.

Коли вони нарешті дісталися до зали, Мор побачив знайомі обличчя. Хемера стояла збоку, зосереджено спостерігаючи за тим, що відбувається. Омус, який стояв поруч із нею, виглядав гнітюче. Його обличчя було сповнене злості, але в очах читався ще й глибокий жаль. Він дивився на Мора, як на приреченого.

— Ставай у центр кола, — суворо промовив Калгарон, показуючи рукою на магічний символ, викарбуваний на підлозі.

Мор зупинився на мить, його ноги ніби приросли до землі. Але, зібравши всю свою рішучість, він зробив кілька кроків уперед і став у центр кола. Він відчував, як магічна енергія, яка наповнювала залу, почала ніби торкатися його шкіри.

— Діставай свій амулет, — холодно промовив Калгарон.

Мор знову на мить вагався, але потім обережно дістав із кишені свій амулет — артефакт, який носив на грудях із самого дитинства. Він відчував, як амулет теплішає в його руках, ніби передчуваючи майбутнє. Під поглядом Калгарона Мор нахилився і поклав його на землю в центр кола.

Підвівши голову, Мор побачив, як Омус хитає йому головою, намагаючись застерегти. Його погляд промовляв більше, ніж могли б сказати слова.

"Не треба... Не роби цього..." — ніби благали його очі.

Мор зціпив зуби, намагаючись не зважати на внутрішній голос, який починав кричати про небезпеку. Його рішення вже було прийняте, і шлях назад було відрізано. Він не міг дозволити собі відступити.

— Все вже пізно, — тихо промовив він сам до себе, ніби намагаючись переконати не тільки інших, але й самого себе.

— Діставай кинжал, хлопче, — холодно і владно промовив Калгарон, зосередивши свій пильний погляд на Морі.

Мор стояв у центрі кола, відчуваючи, як напруга стискає його груди. Його пальці нервово тремтіли, коли він торкнувся руків’я кинджала, що висів на поясі.

— Та ну нахрін, я не буду на це дивитися! — раптом вигукнув Омус, його голос пронизав тишу, наповнюючи залу гнівом і відчаєм. Він різко розвернувся і почав крокувати до виходу.

— Слабак, йди сховайся під спідницю мами! — кинув Калгарон йому вслід, його голос був сповнений зневаги.

Омус зупинився на мить, його руки стиснулися в кулаки, але він так і не обернувся, продовживши свій шлях до виходу.

— Він уже далеко не той, що був, Калгароне, — тихо промовила Хемера, спостерігаючи за віддаляючою фігурою Омуса. — З цим треба щось робити.

— Зараз не про це! — урвав її Калгарон, не відводячи погляду від Мора. Його голос був різким і безкомпромісним.

Мор дістав кинжал, але його рухи були невпевненими. Холодний метал здавався важчим, ніж зазвичай. Його серце калатало, ніби намагалося вирватися з грудей.

— Зараз я буду читати заклинання, а ти встромиш цей кинжал собі в живіт. Зрозумів? — промовив Калгарон, його слова прозвучали, як грім.

Мор здригнувся, почувши ці слова. Його ноги похитнулися, і він ледь не впав. Голова закрутилася, а перед очима попливли образи його рідних і минулого життя.

— Я... я... я не знаю, чи зможу... — здавлено прошепотів Мор, його голос затремтів, як віття під сильним вітром.

Калгарон зробив крок уперед, його очі блищали темною рішучістю.

— Ти можеш, — сказав він, його голос був одночасно заспокійливим і загрозливим. — І ти зробиш це. Якщо ти хочеш виконати свою місію, помститися за своїх рідних і стати сильнішим, то мусиш відкинути всі сумніви.

Мор опустив голову, його пальці міцніше зціпили руків’я кинджала. Він відчував, як його внутрішня боротьба наростає, але погляд Калгарона пронизував його, наче гострий меч. Відступати було нікуди.

Калгарон, тримаючи сувій, почав читати заклинання, його голос лунав гучно й урочисто, ніби пробиваючись крізь саму темряву, яка згустилася навколо.